Гуляйполе і сусідні села від обстрілів змінились так, що їх вже важко впізнати. Але обіцянку, яку дали місцевим, українські солдати тримають – вони не віддали землю росіянам.

Я з Гуляйполя. Вчителька. Родина є в мене, чоловік. Діти у Запоріжжі живуть.

В Гуляйполі війна почалася 24 лютого. Уроки в нас відмінили і я поїхала до чоловіка у сусіднє село – в нас там є будинок. Ми мріяли там жити, коли я на пенсію вийду. З початком війни я в село з собою онука вісімнадцятирічного забрала. Він в Запорізькому медінституті вчиться, але ми вирішили,  що в селі йому буде безпечніше. Та вийшло так, що сьомого березня окупанти зайшли в Гуляйполе. Наше село Полтавка стало «сірою зоною»: до нас і ЗСУ заходили, і орки на бронетранспортерах.

Росіяни заїжджали з Малинівки на велосипедах з автоматами. Вирвали двері в магазин, брали товари. Потім людям говорили: «Заходьте, беріть, кому що треба».

Потім зайшли наші військові, і через кілька днів окупанти нас почали обстрілювати - над сусідньою Малинівкою зависло два вертольоти і почали шурувати по селу. Почалась евакуація. Я і онук евакуювались, а чоловік залишився, але скоро і він був змушений тікати. Зараз ми у Запоріжжі. Через наше село проходить лінія фронту. Кажуть, що там залишилось близько 30 чоловік.

Вже хат необстріляних немає, просто пошкодження у всіх різні. Наша хата обстріляна, все побите, тільки стіни поки що стоять.

Ми маємо квартиру у Гуляйполі. Вона вже без вікон, без дверей, але будинок ще стоїть. Що буде далі – невідомо.

Хоч як тяжко нам через такі зміни в житті, добре одне – Запоріжжя нас зустріло тепло. Я вже пенсію тут оформила. Наша школа продовжує працювати, нам платять дві третини зарплати. Гуманітарну допомогу отримуємо, в тому числі від Фонду Ріната Ахметова. Живемо у дочки, тож в нас проблем немає ніяких - ні з житлом,  ні з харчуванням.

Мене шокує те, що знайомі, які живуть в росії, нас не розуміють. Вони кажуть, що все це брехня. Я розповідаю свої подружці, тато якої жив по сусідству з нами, що кладовище обстріляли. Вона працює в МВД росії і каже: «Вот ты все сочиняешь. Кому нужно твое село, кому нужно твое Гуляйполе?». Знайомі говорили, що ще в перші дні обстрілів неподалік від могили її батька впав снаряд і пошкодив його пам’ятник уламками. Біля хати її батька теж розірвався снаряд - пошкодив будинок.

Кажу: «Лариса, я приїду, сфотографую тобі твій будинок. Бо ти кожне літо приїжджала сюди і не знала, що в хаті твого батька знаходяться натівські склади зброї».

І так думають вчорашні наші друзі, подруги, односельці, однокласники.

Війна цілковито зруйнувала наші плани на життя. Чоловік мій - інвалід війни. Навіть якщо в нас житло збережеться, то в нього вже сил і здоров’я не вистачить, щоб його відновити. Для цього треба ще одне життя. Нашому онукові тільки 18. Ми його виховуємо. Йому ще треба здобувати освіту. Він на бюджеті навчається, але ж матеріальна допомога потрібна. Тож треба буде працювати.

Я раніше думала про те, що коли піду на пенсію, працювати вже не буду. Ми з чоловіком мріяли оселитись в селі, і пожити хоч трохи для себе, без роботи. А тепер, звичайно, всі плани зруйновано - хто його знає, де ми взагалі будемо доживати. Сподіваємось, що хоч одне наше житло збережеться у більш-менш придатному вигляді. Але поки що ці надії тануть з кожним днем, з кожним обстрілом.

Я вірю, що війна завершиться тільки нашою перемогою. Коли українські військові зайшли в наше село, ми з острахом питали в них: «Ви ж не здасте наше село?». Вони давали слово, що не здадуть. Але чесно попереджали, що росіяни наші домівки битимуть нещадно: «Ми не можемо сказати, що з вашого села залишиться, але ми з цієї землі не підемо». Я ніколи в них не сумнівалась, і вони стримали своє слово - не відійшли, не відступили. Так що я вірю в Збройні Сили України.