Валентина поїхала з Оріхова, коли нервова система перестала витримувати постійні обстріли

Ми жили в Оріхові до війни: я, чоловік і син. Коли дізнались про початок війни, ми не усвідомили спочатку, що це означає. А тоді почули вибухи. Це був жах. І все ж ми сподівались, що не буде страшного нічого, що наші правителі домовляться.

Ми в Оріхові прожили по 20 квітня. До нашого від’їзду там більш-менш нормально було: і з водою, і з постачанням товарами. Інколи світла не було, але це не було так вже критично. Все можна було пережити, поки не почались масовані обстріли.

Місяць ми прожили під обстрілами. Ховались у підвалі, а тоді нерви здали, і ми виїхали. Виїжджали рано-вранці, тікаючи. Перед тим, як зазвичай, на ніч обстріли лунали все ближче і ближче. І нерви здали. Ми зібрали, що могли, з речей, знайшли транспорт, домовились і поїхали. В дорозі нас не обстрілювали, тож доїхали ми нормально.

Зараз ми у Запоріжжі. Тут іноді теж лунають вибухи. Це лякає, не зрозуміло, що буде далі. Хочемо чимшвидше додому повернутись. Нерви на межі. Ми не можем навіть поїхати подивитись в якому стані наша домівка зараз.

Я прожила 62 роки і навіть не думала ніколи, що росіяни можуть нам таке заподіяти. Люди, яких я добре знала, загинули під обстрілами. Моторошно. І схоже на те, що скоро це не закінчиться.