Мені 47 років. Є чоловік і двоє дорослих дітей. Жили ми в селищі Степногірськ. В перший день війни я відчула паніку. Чоловік і син поїхали на роботу. А я не могла в це повірити.

Потім були обстріли. «Гради» - це було щось неймовірне. 

У нас з березня не було водопостачання. Ті, в кого були криниці, давали доступ, дозволяли людям набирати. Потім, вже з квітня, нам завозили гуманітарну допомогу. Приємно, що люди згуртувалися.

Ми виїхали із Степногірська в квітні 2022 року. Евакуював нас син. Він за день зателефонував і сказав: «Завтра я приїжджаю - щоб були зібрані речі». І він нас перевіз. Діти з онуком виїхали в березні. Було дуже тяжко, що вони не поруч.

В мене буває таке, що просто «зриває дах». Раніше ми могли раз в місяць приїхати додому, а зараз вже чотири місяці не можу попасти додому. І це дуже давить.

Хочемо мирного майбутнього, і головне - повернутися додому, в своє містечко.