Світлана з двома дітьми перебувала в окупації, поки їх не вивезли. Виїхати раніше не могла, бо приватні перевізники брали великі гроші

Ми з дітьми прокинулись від вибухів. Спочатку не зрозуміли, що воно таке, а потім подивились новини і все зрозуміли. 

Моя робота припинилася 24 лютого. Я працювала в салоні краси, а з початку окупації все зачинилось, роботи не стало, і не було змоги виїхати. Щоб нам виїхати, потрібно було за мене і за двох діточок заплатити три тисячі доларів, а це - нереальна, непідйомна сума. Потім нам допомогли.

Почали завозити їжу не нашу, а вона несмачна, і ціни шалені. Але ми все витримали. Ми сиділи там до останнього, були в окупації пів року, поки до нас не зайшли додому і не сказали, що ми маємо 20 хвилин на збори. І тоді ми виїхали, тому що життя важливіше. 

Найскладніше було, коли ми стояли у Василівці. Виїхали аж на шостий день. Це нелюдські умови, але ми тримались. Коли виїхали, то стало легше дихати. Тепер чекаємо, щоб наш край визволили, тому що наша сторона ще в окупації.

Зараз труднощі – те, що я не можу спілкуватися з батьками, тому що там немає зв’язку. Вони можуть вийти раз на тиждень-півтора на зв'язок, і це - свято. 

Я не випускаю телефон з рук. Коли ми приїхали до Запоріжжя, то чоловік відразу пішов захищати країну. І я сиджу серед двох вогнів: він у гарячій точці, ще й за батьків хвилююся. Чужі кутки – це не рідний дім. Люди не завжди приймають добре. Коли ми приїхали, з нас злупили сім шкур. Я пояснювала там, де ми спершу квартиру винаймали, що ми переселенці і у нас змоги платити майже немає, але люди тут цього не розуміли. А коли тут теж почалися прильоти, то нам квартплату меншу зробили, тоді вже з розумінням до нас поставилися. Ми ж не з власної волі сюди приїхали. Труднощів багато, але ми непереможні і здолаємо все. 

Зараз мама каже, що світло можуть дати раз на два дні всього на дві години. Перше, що батьки роблять, – телефони і повербанки ставлять на зарядку. Там дуже багато сидить гостей незваних, але рідні тримаються. Кинути все, що наживалося роками, дуже тяжко для дорослої людини. Моїм батькам за 50, і для них це великий стрес – виїхати зі свого будинку і залишити тваринок: собак і котів. 

Найбільше шокувало те, що без жалю мирне населення вбивали, вбивали дітей, які взагалі непричетні до цього. 

Я не можу працювати, бо діти маленькі. Старшій доньці сім років, у неї навчання, яке постійно потрібно контролювати, а молодшій ще трьох немає. Їх ні з ким залишити. Я б із радістю працювала, але немає такої можливості. І няню наймати дорого. 

Сподіваюсь, що на Великдень уся територія України повернеться додому з окупації. Сподіваюся, що скоро. Мрію про швидке повернення додому. Щоб захисники повернулись до своїх сімей. Щоб менше було терору і загиблих, тому що це все дуже тяжко морально.