Мені 81 рік. Я живу в місті Краматорськ. Ходжу в церкву «Добра звістка». Якось чергувала в п’ятницю і мала вийти в суботу. Зателефонував знайомий і сказав, що не потрібно виходити, бо окупанти відібрали в нас приміщення. А там залишилися деякі мої речі. Виявилося, що можна прийти по них. Коли підходила до церкви, побачила, як російські військові швидко сіли в автобус і поїхали. Прийшла туди – усе відчинено. Видно, що вони чай пили, курили, але нічого не чіпали. Наступного дня ми дізналися, що вони втекли.

Я зайшла з сином в аптеку, а там люди сміялися. Я спитала: «Чому ви смієтеся, якщо війна йде?». Мені відповіли, що окупантів відігнали від Слов’янська і Краматорська. Це була велика радість. Тепер молюся, щоб їх взагалі з України вигнали.

Мій син їздив у Львів. Казав, що непогано було, люди там добрі й чуйні. Та все-таки повернувся, бо я тут одна. Живемо якось. Завдяки гуманітарній допомозі продуктів нам вистачає. 

Хочеться, щоб настав мир і щоб усі були живі й здорові.