Змінилось все – від звичного способу життя до планів та мрій. Зараз більше живеш кожним днем. 

Без чоловіка їхати з двома дітьми страшно, і його кидати не хочеться, а лишатися все одно страшно. 

Заробіток погіршився, все подорожчало, дистанційне навчання жахливе, соціалізація у дітей ніяка.

24 лютого ми перебували вдома. Перші думки, що це страшний сон, який виявився реальністю. 

Діти дуже боялись. Говорили, що не хочуть помирати. 

Дуже важко було чути ці слова та відчувати їх страх.

На районі було дуже мало продуктів, пішки ходили до центру, де в магазинах було хоч щось. Не було муки, солі, цукру, молока, м'яса, яєць, крупів. З ліками теж було складно, добре, що ми закупились раніше та особливих ліків не потребували, на відміну від деяких знайомих. Для домашніх тварин теж важко було знайти їжу.