Литовка Уляна, 15 років, учениця 10-г класу КЛ №95, м. Кривий Ріг

Вчитель, що надихнув на написання есе: Щурінова Анастасія Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого… День, який я хочу забути і назавжди викреслити зі свого життя. За день до цього, ввечері, засинаючи, я думала тільки про те, чи всі уроки зробила на завтра, о котрій годині ми домовилися зустрітися з друзями, нагадувала собі не забути взяти маску та інші дрібниці.

Зранку, десь о п’ятій, я прокинулася від того, що батьки ходили по квартирі, бурно щось обговорюючи: «Напевно, хочуть зробити мені сюрприз, можливо, збирають речі, щоб поїхати до родичів у Київ?» - подумала я і лягла спати далі. Як же сильно я помилялася… Мама розбудила мене десь о пів на сьому, спокійним тоном сказала зібрати найнеобхідніші і теплі речі, тому що почалася війна. Я не одразу її зрозуміла, але мимоволі очі почали наповнюватися сльозами. «Може я ще сплю, це все сон?» - подумки я спитала себе, але, на жаль, усе виявилося наяву.

Перші дні я майже не пам’ятаю, знаю, що їла максимум один йогурт на день, і кожні 15 хвилин перевіряла новини. На третій день ми поїхали на інший кінець міста до родичів, бо у них в домі є підвал, в якому, в разі чого ми матимемо змогу сховатися. Ще через тиждень ми поїхали до інших родичів, адже вдома на дев’ятому поверсі було небезпечно, а з того району, куди ми переїхали, оголосили евакуацію через постійні обстріли сусідніх пригородів та сіл.

Кожна повітряна тривога викликала відчай, почуття безпорадності. Кожен шорох лякав до смерті, серце завмирало на мить. Після побачених новин та історій переселенців про такі міста як: Буча, Ірпінь, Гостомель, Ізюм, Маріуполь та інші, у моєму серці з’явилася незагоювальна рана.

Я постійно відчувала спустошення, а свій стан я могла описати рядком з пісні: «Як живе моя рвана чужими містами душа..». Адже кожне українське місто дістало такого болю, що й ворогу не побажаєш. Я щиро вірю, що всі винні будуть покарані, а добро переможе зло.

Звісно, з початком війни повсякденне життя перевернулося. Тепер мій щоденний розклад приблизно такий: підйом, донат на ЗСУ, вже звичні уроки не в рідній школі, а в дистанційному режимі, ще й поміж них сирени, вечірній перегляд новин, серед яких є приємні про звільнені території та смутні від скоєних на них злочинах. Також тепер майже весь вільний час я приділяю спілкуванню з друзями, які через повномасштабне вторгнення залишили країну.

Значення миру також стало зовсім іншим. Тепер для мене мир - це коли вся сім’я може зібратися за одним столом, коли можна не турбуватися, чи встигнеш ти добігти до укриття під час оголошення тривоги, коли всі друзі поруч, а не за кордоном, за тисячі кілометрів від дому, коли всі люди мають право бути щасливими і не жити в окупації, і звісно ж, коли є чисте й мирне небо над головою.

Зараз українці переживають чи не найтяжчі часи свого існування. За всю історію жодна держава не змогла знищити нас, і зараз не виняток. Ми вистоїмо і переможемо, як казав Шевченко: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!».