Пахолок Іванна, 11 клас
«Жидичинський ліцей №31 Луцької міської ради»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Кондратюк Людмила Мирославівна
Чому бути українкою – це моя суперсила?
Сьогодні знову ставила у храмі свічечку. За полеглих захисників і захисниць, знайомих і незнайомих, за невинно вбитих, за всіх, кого вже скосила війна. Страшна, чорна війна, яка прийшла до нас у ХХІ столітті. Коли ніхто не вірив, що таке може бути!
«Колись це стане історією. Історією непростого часу, яку твої діти будуть вивчати в підручниках. Історією України, яка не здалася і перемогла росію у війні», - так каже мій тато. Але поки ще я у десятому класі, то вчуся аналізувати ситуацію і порівнюю. Порівнюю війну у книжках, фільмах, художніх та документальних, з нинішьою. Я думала, що війна – це неприпустимо, коли помирав, стікаючи кров’ю одинадцятирічний Климко, герой однойменної повісті Г. Тютюнника, бо діти повинні жити! Я вважала, що війна – це страшно, коли залишені серед заметів у горах виконують танок смерті семеро виснажених передсмертними мареннями, прокльонами та спогадами солдат. І лише один, хто виживе – головний герой повісті-поеми Осипа Турянського «Поза межами болю», скаже: «Я і мої товариші впали жертвою жахливого злочину супроти людства…» Так, війна – це злочин супроти людства! Злочин супроти Бога! Я думала, війна – це антигуманно, але ось уже 8 місяців, як моє сприйняття існування цього факту окреслене іншими визначеннями: терор, кровопролиття, звірство…
І сьогодні я плачу над долею невинно вбитих, закатованих, понівечених з Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Ізюма…Плачу над долею солдатів, які повернулися додому вантажем 200. Це чиїсь татусі, чоловіки, брати, сини і доньки. Скільки чиїхось планів на «щасливе завтра» розбито, скільки мрій розстріляно, скільки надій похоронено! Колись це стане історією…
«Я сприймаю смерть, як частину свого життя», - каже військовий медик Марія Назарова. І справді, смерть, це закінчення, обірвана нитка, недороблені справи, недожите життя…біль в душах інших життів, які так ніколи і не зможуть змиритися. Мені доводилося бути присутньою на похороні військового. Дуже боляче було бачити сльози батьків, дружини, сина, односельців, друзів і просто людей, які знали героя, спілкувалися, товаришували. У той момент не сльози стали перепоною в горлі, мене проймала злість. Злість через те, що ця людина покинула рідних і віддала життя через шизофренію іншої. Не можу передати те відчуття, але точно знаю, що знайдеться людина, котра думає так, як і я. Навіть не одна. Сотні... Тисячі... Сотні тисяч...
А от до сліз мене пробирає щоденне звернення президента. Його слова «дорогі українці!» нагадують про наше славне гетьманське коріння. Не той українець, у кого батьки українці, а той, у кого діти українці. Я теж українка! І як і у волонтерів, захисників, зірок, митців, пересічних людей, у мене свій шлях до Перемоги. Який він? Що є моєю суперсилою? Як можу допомогти Україні? Доки дорослі воюють, ми, діти, маємо тримати фронт у навчанні, сумлінно працювати на ниві здобуття знань задля майбутнього процвітання України. Росія завдала багато ран нашій землі, і це мусить хтось відновити. Зараз наші воїни жертвують собою і своїм майбутнім заради нас. Поки ми сидимо і не можемо вивчити історію України, хтось помирає. Я дорожу майбутнім рідної держави, тому вчуся, розвиваю свої сильні сторони і укріплюю слабкі. «Історія повторюється», — кожного разу говорить нам вчителька, але якщо в державі будуть розумні, мислячі люди, то Україна буде мати міцний фундамент і легко зможе піднятися по сходинках ЄС і НАТО. Багато людей померло за Україну. Тисячі життів було обірвано. Знищено. Розтоптано. Та ми не повинні дивитися назад, нам не потрібні помилки минулого, лише мир, а якщо є віра, то і мир скоро буде.
Сьогодні знову поставлю у храмі свічечку. Але вже за живих, які тримають оборону, які дарують нам мирні світанки, які власною кров’ю пишуть нашу історію. Нову історію. Історію нової України!
