Я з міста Херсон. До війни працювала землевпорядником та геодезистом, було гарне життя.
Мої батьки живуть за 15 кілометрів від кордону з Кримом. Батько зателефонував о четвертій ранку і сказав одне слово: «Почалося». Ми це ще бачили все з 2014 року. Звісно, ми з чоловіком почали збирати речі. Поїхали в село до родичів в Херсонську область і там потрапили в окупацію.
В селі не було продуктів. Рашисти не пропускали допомогу, відключили світло, воду. Було мінус десять, а ми спали в холодній хаті. Готували їжу на кострі.
А коли почався повний бєспрєдєл, коли всі села вже були окуповані руськими, я дізналася, що в сусідніх селах вони почали ґвалтувати дівчат. Тоді ми не витримали і 17 квітня польовими дорогами завдяки провідникам виїхали до Кривого Рогу. Все наше життя залишилося в Херсоні.
Батьки мого чоловіка виїхали. Мої батьки залишилися в окупації, але зараз будуть намагатися виїхати. З перших днів у нас базувалося дуже багато російських гелікоптерів, важкої техніки - все йшло через нас. Тато перші дні телефонував і казав, що дуже багато техніки заходить з Криму. Зараз начебто батьків не чіпають, та це для того, щоб провести референдум. Думаю, коли буде наступ ЗСУ, їх поведінка зміниться.
Ми з перших днів розуміли, що це не швидко закінчиться. Якщо переможемо до кінця 2022 року, то це буде щось неймовірне. Розумію, що буде дуже багато жертв - домівок, життів близьких. Я не вірю, що все закінчиться швидко, але дуже хотілося б.
