Константініді Феодор, 9-б клас, Верхньодніпровський ліцей №5

Вчитель, що надихнув на написання — Рижик Оксана Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Для багатьох людей тисяча днів — це просто час, який можна вимірювати у секундах, хвилинах, місяцях чи роках. Для когось це може бути три роки навчання в університеті, для іншого — просто тисяча днів відпочинку, розваг та інших життєвих радощів. Для мене 1000 днів – це більше, ніж просто час. Це період життя, коли я втратив свій дім, квартиру, школу та знайомих, але знайшов нове розуміння себе, коли відчув тягар війни на власних плечах, навчився бути сильним.

4 квітня 2022 року я покинув рідне село на Донбасі через повномасштабну війну, бо було знищено водопостачання, світло та зв’язок.

Це був перший з 1000 днів, який запам'ятався мені не стільки через хаос навколо, скільки через відчуття порожнечі, коли ти залишаєш місце, яке було твоїм домом, те, яке ти бачиш востаннє і запам’ятаєш назавжди.

Разом з мамою ми вирушили до Польщі. Спочатку жити у новій країні було важко – нова мова, культура, звичаї. Але польська родина, що прийняла нас, стала для мене прикладом доброти та підтримки, яку я ніколи не забуду.

Перші місяці в Польщі були сповнені змішаних почуттів. З одного боку, я був у безпеці, мав дах над головою, але з іншого відчував себе відірваним від рідної країни, від сім'ї, від тих місць, які залишилися під вогнем артилерії. У польській школі я провів півтора роки.

Там я не лише вивчив польську мову, але й склав пробні іспити, отримав гарні оцінки з математики, іноземної та польської мови. Це було важливе досягнення для мене, адже в чужій країні, у нових умовах, я зміг довести собі, що здатен на більше.

Проте час ішов. Спочатку здавалось, що все скоро закінчиться, ще день, тиждень, місяць… Натомість війна продовжувала руйнувати мою країну, домівку та мрії, а ведучі на телебаченні відверто не обіцяли щасливих новин. Я прийняв важке рішення повернутися до України. Це було рішення не лише серця, але й розуму: я відчув відповідальність перед рідними. Моя бабуся залишалася на лінії фронту, і думки про неї не давали мені спокою. Я зрозумів, що хоч і живу у відносній безпеці, мій обов’язок – бути ближчим до своїх рідних.

Мій новий дім тепер місто Верхньодніпровськ. Тут я відчуваю себе ближчим до своєї сім'ї, до тих, хто продовжує боротьбу за нашу свободу. Я переконав бабусю виїхати з зони бойових дій, і це був один із найважливіших моментів у моєму житті. Я зрозумів, що війна – це не лише про страх і втрати, але й про відповідальність та підтримку близьких.

А 1000 днів війни — не просто кругла дата, а історія моєї країни, яку пишуть вогнем і кров’ю, з любов’ю і вірою мільйони українців, і моя особиста історія про втрати, адаптацію, нові можливості та блукання думками в пошуках сенсів. Кожен день війни – це виклик, можливість змінити себе, знайти сили рухатися далі.

Зараз я дивлюсь у майбутнє з надією, мрію про те, що моя країна стане сильною та незалежною, що ми зможемо відбудувати все те, що зруйновано.

Я мрію повернутися до свого рідного села, побачити, як знову розквітають поля соняшника.

І хоча ці 1000 днів були сповнені смерті та страждань, я впевнений, що витримаю цей виклик перед ворогом. Адже кожен із цих 1000 днів наближає Перемогу, перемогу над ворогом, перемогу над собою, перемогу над страхом, перемогу життя над смертю.