Мойсеєнко Анастасія, 11 клас, КНЗ КОР "Васильківський професійний ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іваницька Марина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Війна, війна! І знов криваві ріки! І грім гармат, і шаблі дзвін. Могили, сироти, каліки. І сум покинутих руїн», - саме так описував війну Олександр Олесь. Нам, молодому українському поколінню, теж , на жаль, випала доля відчути на собі цей жах. Війна – це не просто слово, яке ми чуємо з новин або читаємо в історичних працях. Для мене це події, що змінили кожен день, кожну мить мого життя. 1000 днів війни — це ціла вічність, коли щодень пронизаний страхом і стражданнями.

Для мене це не просто цифри — це буденність, що змінила моє життя і життя моєї сім’ї. Але разом із цим війна показала на що ми здатні, наскільки ми сильні та незламні.

Коли почалася війна, я, як і більшість підлітків, жила звичайним життям, у місті Василькові, що на Київщині, де головними були навчання, друзі та мрії. Але раптово все змінилося. Одного ранку, прокинувшись від вибухів, я зрозуміла: почалося те, що ми бачили лише у фільмах або вивчали на уроках історії. Звук сирен став невід’ємною частиною мого життя, і замість розкладу уроків я почала вивчати карту бомбосховищ.

Страх та хвилювання стали частиною нашого життя, і кожен день здавався викликом: чи побачу я знову рідних, чи буде безпечно в ліцеї?

Але згодом я зроозуміла, що війна не може і не повинна нас зламати. Навпаки, вона розкриває, хто ми насправді, показує нашу силу і волю до життя. Мій ліцей, КНЗ КОР «Васильківський професійний ліцей», завжди був для мене не лише місцем, де я навчалася, а й другою домівкою. Ще до війни я відвідувала його з радістю, адже там мої друзі, улюблені вчителі та майстри, незабутні моменти на перервах і заходах. Ліцей був осередком наших юнацьких мрій і планів на майбутнє.

Але війна зруйнувала не тільки наші мрії, вона знищила самі стіни, що нас об’єднували - російська ракета 27 лютого 2022 року влучила у наш навчальний корпус ліцею.

Пам'ятаю той день, коли ми отримали повідомлення, що наш ліцей постраждав від обстрілу. Ми всі знали, що місто перебуває під ударом, але навіть тоді не могли уявити, що така важлива для нас будівля перетвориться на руїни. Мій перший порив був поїхати туди, побачити все на власні очі, але це було надто небезпечно. За кілька днів ми з друзями таки зібралися разом і вирушили до нашого ліцею. Коли ми дісталися, серце завмерло. Перед нами постала сцена, яку важко описати словами: замість класів, де ми колись сиділи, обговорювали контрольні та мріяли про випускний, стояли обпалені, понівечені стіни. Вікна були вибиті, стелі обвалені, парти й стільці розкидані по всій території.

Це був той самий ліцей, але водночас зовсім інший. Те місце, де ми колись відчували себе у безпеці, тепер виглядало холодним і зруйнованим.

Я стояла посеред руїн і згадувала всі наші веселі моменти: як ми готувалися до ліцейних вистав, брали участь у конкурсах і навіть сперечалися через домашні завдання. Тепер усе це здавалося таким далеким і недосяжним. Одна з моїх подруг не змогла стримати сліз. Ми всі мовчали, бо слів просто не було. Я підняла шматок крейди, що лежав на узбіччі колишнього навчального закладу. Ця маленька деталь нагадала про ті часи, коли ми писали на дошці, плануючи наші майбутні проєкти. Але війна стерла всі плани.

Найболючіше було розуміти, що не лише стіни були зруйновані. Зникла частинка нашої юності, ті спогади, які ми не змогли зберегти в повному обсязі.

Ліцей – символ нашого становлення як особистостей. А тепер усе це лежало в руїнах перед нами. Після побаченого, з моїх вуст виринули рядки власної поезії:

З очей дитини сльози вирина,

Болить їй серце, плаче тиша.

Війна прийшла, як чорний звір,

Розбила світ, забрала мир.

У ліцеї тиша, парти – пусті,

Де сміх лунав, там вибухи чути.

Дитячий погляд, сповнений страху,

Шукає затишку в пітьмі й жаху.

Та у душі іще палає світло,

Є віра в те, що все колись розквітне.

Настане день, коли любов і сміх

Замінять біль, відчай і гріх.

Ми вирімо: прийде час,

І війна покине нас.

Після того, як ми повернулися додому, я довго не могла заснути. Мені здавалося, що разом із ліцеєм зруйнувалася й частина мене самої. Але війна навчила нас бути сильними, і я зрозуміла, що хоча будівля більше не існує, спогади й знання залишаться з нами назавжди. Незважаючи на біль від втрати, ми всі вирішили не здаватися. Наші викладачі та майстри організували онлайн-навчання, і ми продовжили займатися, хоч і в нових умовах.

Ми знали, що навіть якщо наш ліцей зруйновано, дух навчання, наші мрії і прагнення до знань ніколи не зникнуть. І коли війна закінчиться, ми допоможемо відбудувати не лише ліцей, а й наше майбутнє.

Ця історія про мій зруйнований ліцей є для мене символом болю, але й незламності. Я вірю, що ми повернемося і відбудуємо те, що втратили. Війна може знищити стіни, але вона не здатна знищити наш український дух.