Ми з чоловіком і п’ятирічною дитиною мешкали в місті Бахмут Донецької області. У мене було все добре, я собі жила, нікого не чіпала, працювала, будувала плани на майбутнє, поряд були мої рідні та близькі. А тепер все зруйноване.

Мене шокувало, що сусідня країна, яку ми раніше вважали за братів, напала на нас, почала все нищити і руйнувати, ще й казати при цьому: «Ми ж вас звільняємо». Від чого ви мене звільняєте? Від мого будинку, від мого життя? Я вас не просила! 

Дитина лякалась вибухів. Коли пролітали повз будинок вертольоти, вона плакала, не відпускала нас від себе, не давала ні поїсти, ні попити. Було дуже страшно і гучно, тому ми на початку березня зібрали речі і поїхали з дому.

Коли приїжджаєш в чуже місто й кажеш, що ти переселенець, люди відповідають: «Та нічого». Вони не розуміють, що житло коштує великих грошей. Знаходячись в себе вдома, в своєму помешканні, важко зрозуміти, як це: залишитися на вулиці без житла з дитиною і однією валізою в руках, без нічого. Але я дуже багато зустріла на своєму шляху людей, які просто відгукуються і безкорисно допомагають. 

У нас немає рідних ніде по Україні. Спочатку ми були у Кропивницькому, а зараз переїхали під Київ, бо тут робота з'явилася.  

Хочеться, щоб перемога України була якнайшвидше. Щоб агресор пішов до себе додому, і щоб росіяни почали розуміти що вони накоїли, скільки вони згубили людей, і скільки вони принесли руйнувань до нашої країни - в кожну оселю, в кожну домівку і в кожну сім'ю.

Зараз моя найбільша мрія, щоб мені подзвонила мама, тому що вони разом із моїм старшим братом у березні 2023 року зникли безвісти в Бахмуті. Найбільше хочу, щоб вона була жива-здорова і все ж таки подзвонила мені.