Віннік Анастасія, група ЕК-24-1/9, 1 курс, Кам'янський енергетичний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Черниш Юлія Павлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт. Мене звати Настя.

Зараз мені вже 16 років. А війна в моєму маленькому місті Авдіївка почалась, коли мені було тільки 6. Більше половини свого життя, я живу у війну.

Це прикро, але це наша реальність.

Моє рідне місто знаходиться недалеко від міста Донецьк, я дуже любила дивитись на літаки, які прямували до Донецького аеропорту, але в один день це все скінчилось, і всі дітки, які так полюбляли дивитись на літаки, від одного звуку тікали по підвалах та сховищах…

Війна почалась у далекому 2014 році. В мої 6 років, весь цей час я жила в зоні бойових дій.

Тільки ближче до 2019 року все почало стихати, я стала почувати тебе дитиною, яка спокійно може вийти на вулицю, не прислуховуючись до звуків, радіти дитинству по-справжньому.

Ніби життя налагодилось, але не надовго.

В один зимовий ранок, 24-го лютого я прокинулась та пішла пити чай на кухню, я вже чула звуки вибухів десь в далечині, але не звертала на це увагу, бо лінія фронту була в 20-ти кілометрах від міста. Мама ще спала, а батько був у нічну зміну. Мама прокинулась від дзвінка татка з поганими новинами. До школи я вже не пішла. Мама поїхала до магазину за продуктами, знімати кошти, заправляти машину. Ми облаштовували підвал, бо вибухи були все сильніше і сильніше. До нас переїхала хресна с чоловіком та дітьми, і бабуся. Разом було не так страшно. Я підтримувала маленьких сестричок, гралась з ними, на жаль і їх дитинство припало на такий тяжкий час. Батьки з дядьком та бабусею працювали на підприємстві АКХЗ, а ми з хресною та дітьми їздили туди до бомбосховища, бо боялись залишатись вдома.

Невдовзі хресна вирішила виїжджати, але я не погодилась їхати з нею. Я хотіла бути поруч з батьками.

Ми ночували у підвалі, я їздила з ними на роботу.

Але в одну ніч обстріл був саме по нашій вулиці, вранці ми вже збирали речі. Це був квітень, а мама складала речі та поклала у сумку наші купальники, я спитала навіщо ще ж холодно, ми що не повернемось? Мама відповіла: «Повернемось, доню, обовʼязково повернемось…». Ми все поклали до машини та поїхали, їхали ми просто в нікуди, спочатку жили недалеко в селі. Потім вирішили, що треба їхати далі. Два місяці жили в дитячому таборі, його облаштували для переселенців  саме з нашого міста. Там було багато знайомих, було весело, а головне тихо…

Вже після цього в червні 2022 року ми переїхали до міста Камʼянське, де і знаходимось зараз. Я не була  вдома вже більше двох років, моє місто зараз під окупацією. Залишається тільки дивитись старі фото і відео, щоб згадати рідну домівку.