Ми по телевізору побачили, що війна почалась, і не повірили одразу. А потім вибухи у нас в Оріхові почались, і до сих пір там вибухи. Наше місто не взяли і не візьмуть.

Чоловік сказав, що треба їхати, тому що в нас хлопчик. Я забрала свого сина, племінницю і поїхала в Запоріжжя. Через пару місяців приїхала сестра, потім мама. Тепер ми всі разом живемо. 

Будинки свої шкода було залишати. Батько ще в Оріхові. Приємно, що до нас люди гарно відносяться в Запоріжжі.

Тут, у Запоріжжі, нас прийняли люди і житло дали. Матеріальних труднощів немає, ми допомогу отримуємо. Труднощі в тому, що чоловік пішов на війну, сестри син поранений був на війні. Дочка з онуком в Грузію виїхала. Ми кожен день раніше бачились, бо в місті одному жили. 

Думали, що скоро повернемось, а воно затягнулось надовго. Нікуди не хочу, ближче додому. Раніше я працювала секретарем, а після інсульту не працюю, писати мені погано правою рукою.

Чим швидше закінчиться війна, тим краще. Мрію, щоб у майбутньому війни не було, щоб чоловік працював, бо я не зможу працювати. Щоб діти всі щасливі були.