Мені 45 років, проживаю з чоловіком і двома дітьми. Меншій доньці шість років, а старшому сину, якого ми взяли під опіку, - п’ятнадцять. 

У початок війни не вірилося. Ніхто з нас про таке не думав. Ми збиралися в школу на роботу. Ми вчителі. Їхали на роботу, хоча бачили, що багато людей на заправках. І біля банкоматів великі скупчення були. Потім побачили новини і зрозуміли, що сталося, але все одно не вірили, що війна і до нас дійде.

Довелося нам зіткнутися з гуманітарною кризою, особливо на початку. Коли 3 березня зайшли в Пологи окупанти, ми залишилися без світла та води. А 7 березня до нас залетів снаряд, і наш будинок залишився без вікон, без дверей.

Ми ще там побули півтора року, бо батьки не захотіли виїжджати. Ми їх перевезли в більш безпечне місце і виїхали в жовтні 2023 року. 

Продали все, що в нас було, а потім виїхали через Сумську область і через Колотилівку. І коли ми виїхали сюди й побачили українські блокпости – це було найкраще.

Донька старша заміж вийшла, ми з чоловіком стали бабусею і дідусем. Хочеться повернутися в рідну оселю, у свої рідні місця, в Пологи. Мріємо ще побачитися з батьками. Віримо, що Україну звільнять і всі території будуть наші.