Я з чоловіком і двома дітьми до 2014 року жила в Луганську. Коли почалась війна, ми переїхали до Харкова. З перших днів наш район почали бомбити. Діти боялися, плакали, і тому ми знову виїхали.

Найбільше шокував приліт біля дому, коли в нас вікна випали. Коли бомба вибухнула, це було як у 1941-му, коли міста бомбили. Ми не могли повірити, що нас будуть так обстрілювати, що в цивілізованому світі таке може бути. Шокувало мене, коли дитина моя кричала: «Мамо, навіщо ти мене народила?! Нас усіх вб’ють!» – ось це я запам’ятала надовго.

Дуже тяжко проходила евакуація. Ми виїжджали легковою машиною, восьмеро людей: моя родина, чоловіка брат із дружиною та дитиною і моя мама. 

Ми їхали дві з половиною доби, затори були дуже великі. Дорога дуже важка була. По дорозі ночували в незнайомих людей. Ми дуже за це їм вдячні.

Наразі ми у Кривому Розі. Я не працюю. Намагалася влаштуватися онлайн, але не вийшло. У чоловіка була екологічна фірма. Він працював у Лисичанську, Сіверськодонецьку. Зараз є робота в нього, але дуже мало. Кого зараз екологія турбує? 

Ми з Луганська виїжджали пару тижнів пересидіти, а вже вісім років минуло. Ось так і цього разу: думали, що перечекаємо, а вже стільки часу тут! Думали влітку до Харкова повернутися, а там знову погіршилася ситуація. Не знаємо, як все це закінчиться. Хочеться, звичайно, щоб перемогою, але коли – невідомо.