Селяни, які не змогли виїхати з окупації, ховались від окупантів, боялись виходити надвір. Їли те, що залишилось

Перші вибухи з Чорнобаївки ми почули о четвертій ранку. А потім - ще і ще… Паніка була, метушня, затори. Люди все скупляли, черги кругом були. Ось так ми і дізналися, що війна почалася. 

У нас у селі магазину немає, тільки в сусідньому, а туди від нас - пару кілометрів. Та й там усе розкуповували, що було. Сіль була по 60 гривень… чи то рублів. У нас деякі запаси були, ми корів мали – ось так і протрималися. Що в нас лишалося, те й мали. Ліки ніде було взяти. Старими методами лікувалися.

Куди б ми виїхали? Кому ми потрібні? Та й хазяйство, корову ж не кинеш. І як ти звідси поїдеш, якщо росіяни кругом уже стоять? Уже було ніяк виїхати… Чоловік мій загинув в АТО. Ми всі його документи ховали, щоб росіяни не знайшли. Вони перевірки нам тут влаштовували...

Ми взагалі надвір не виходили, нікуди не потикалися. Тільки собаки загавкають – і виглядаємо, чи росіяни не йдуть. 

Вони нальотами заходили. І ворота вибивали, і двері висаджували, кругом лазили. Ми сиділи в хаті, нікуди не ходили, весь час були на нервах. Око досі сіпається… 

Безчинства росіян шокували. Вони заходять – і ти їм нічого не зробиш. Забирали, що хотіли. Корову б вивели – і нічого б ми їм не зробили, бо вони з автоматами. 

Коли наші у село заходили, ми теж ховалися. Потім уже виглядати почали.  Дивимося: купка людей іде. Поки роздивилися… А потім уже по селу почали кричати: «Наші, наші!» Тоді ми вийшли та побачили, що це точно наші. 

Мої рідні роз'їхалися. Хто в Польщі, хто в Миколаєві. Дехто так само по селах живе, теж окупацію пережили. А що далі буде – хто його знає? 

Мрію, щоб швидше скінчилася війна. Тоді буде краще. Усі свої приїдуть, і будемо разом. Але поки що незрозуміло, чим усе закінчиться…