Мені 75 років. Чоловіку - 82. Ми живемо в селі Афанасіївка Баштанського району Миколаївської області. У чоловіка було три інсульти, після яких стався психічний розлад. Він не знає, що зараз іде війна. А я, коли дізналася, була шокована.
Ми маємо двох синів. Старшому 55 років, меншому – 49. На другий день війни ми з ними почали збирати продукти й возити у військкомат і до блокпостів. Я зібрала свій колектив, з яким співала в хорі, – ми пекли пироги й коржі, бо хлібозавод відразу розбомбили. До приходу росіян навіть пляшки збирали й робили коктейлі Молотова.
Потім недоброзичливі люди обмовили перед окупантами мого меншого сина. Йому довелося виїхати з семирічною донькою і тринадцятирічним сином без грошей і продуктів.
А ми зі старшим сином ще возили продукти. Згодом росіяни приходили з перевірками. У багатьох відібрали телефони. У мисливців – рушниці.
З будинку однієї учасниці нашого колективу знесло дах. Це було о п’ятій ранку. Так гупнуло, що я не знала, куди тікати. У селі впала ракета. Добре, що на городі, – великої шкоди не завдала. У однієї жінки одразу сімох корів убило.
Слава Богу, окупанти пішли від нас, однак залишили після себе чимало різної гидоти. Після трьох місяців затишшя росіяни знову вдарили – загинули сімнадцятирічний хлопець і вісімнадцятирічна дівчина, які прийшли до церкви освятити паски.
Мабуть, ще до кінця року нам потрібно буде потерпіти, а потім настане перемога.
