Мені 33 роки. Маю чоловіка, дев’ятирічну дитину й тата-чорнобильця. Ми жили в селі Преображенка Пологівського району Запорізької області. Я хворіла на онкологію. Мені зробили операцію у 2018 році, а перед війною – ще дві. Отримую пенсію і сплачую кредит. Мала ятку на базарі. Під час війни її розбили. 

Ми сім місяців жили під обстрілами. А коли поряд вибухнуло два снаряди і в дитячу кімнату залетів осколок, ми відразу зібралися й виїхали в Запоріжжя. Далі не хочемо їхати, бо звідси можемо хоча б раз на місяць з’їздити додому по продукти. Наш будинок поки що стоїть. Ми нещодавно їздили в Преображенку. Потрапили під обстріл. Ледь вибралися звідти. 

Рано-вранці 24 лютого я поїхала на роботу. На базарі почула від людей, що почалася війна. Спочатку не повірила, а через пару годин усвідомила, що це дійсно сталося. 

На початку війни ми торгували. Тричі потрапляли під такі обстріли, що я подумки прощалася з дитиною. Коли сиділи в підвалі на ринку, прилетіло снарядів двадцять. Було багато поранених. 

Розірвало жінку, яка продавала молоко. Від неї залишилися тільки волосся та рука. Сусіда розірвало навпіл. Одна жінка пішла по хліб і загинула. Її порвало на шматки – декілька днів не могли впізнати тіло. 

Одного разу ми їхали з базару додому. Нам потрібно було проїхати міст. Росіяни хотіли його розбити. Упав снаряд – відразу піднялася вода, а потім стався вибух.

Дуже довго не було світла й газу. Овочі в нас були з власного огороду, а по інше їздили в Запоріжжя й неодноразово потрапляли під обстріли. Ми привозили продукти й продавали людям. 

Після 2018 року я стала стійкішою. Дуже рідко плачу. Усвідомлюю, що в мене є сенс життя – моя дитина. Це дуже допомагає. Я радію кожній хвилині, яку проводжу з чоловіком і дитиною. 

Не знаємо, чи буде нам куди повернутися. Боїмося залишитися без житла. І так втратили ятку – джерело доходу. Заощаджень залишилося на пару місяців. Я інвалід, тому не можу знайти роботу. Мене навіть прибиральницею не беруть. Ніколи ні в кого нічого не просила, а тепер доводиться брати гуманітарну допомогу. Соромно, але немає іншого виходу. 

Мені хочеться навесні потрапити додому та посадити город. Я розумію, що Преображенка стане мертвим містом. У ньому вже вісімдесят відсотків будівель знищено. Та якщо наше подвір’я вціліє, повернемося, будемо саджати городину й вирощувати птицю.