Мешканці Мар’їнки ще у 2014 році пережили страшні обстріли, багато людей там загинули. У 2022-му росіяни знищили місто. Врятувались тільки ті, хто встиг виїхати вчасно
У нас війна тривала з 2014 року. Коли це почалося, Мар’їнку накрили «Градами». Тоді в нас було багато жертв. Будинки були зруйновані. Неподалік від нас п’ятиповерхівку знесло. Там загинули наші знайомі. Страшне тоді коїлося. Усіх людей вивозили. Ми не розуміли, що сталось. Нас саджали в автобуси в тому, у чому ми були, та евакуювали. А потім ми повернулись.
Я деякий час прожила у Кураховому, яке зараз теж руйнують. Там мешкали мої діти, їх квартири також розбили. Ми поневіряємось уже дев’ять років. Після Мар’їнки діти мої жили в Олександрівці, яка зараз окупована. У них теж нічого не залишилось.
Я трохи пожила в Кураховому і повернулась до Мар’їнки. Там жила, доки не почалась повномаштабна війна.
Були сильні обстріли. Усе руйнувалось. У мене не залишилось нічого: ні квартири, ні майна. Там уже неможливо стало залишатися.
Зараз приїхали у Кам’янське. Морально дуже тяжко. Мені 57 років. Наче вже й не молода, але і не стара. У такому віці залишитись без роботи та майна, з одними документами і сумкою, де трохи речей, – це дуже важко. Живу заради дітей та онуків. Радію тому, що вивезли онуків і не здригаємося вночі від пострілів. Не потрібно бігати до підвалу.
Шокувало те, що з нами роблять люди, з якими ми були начебто дружніми народами. Вони нас просто знищують: убивають мирних людей, ні в чому не винних дітей. Це дуже страшно. Шокує те, що загинуло дуже багато звичайних людей, моїх знайомих.
Моя 80-річна мама залишилась без нічого. Моя сестра, та й уся наша рідня, виїхали в чому були. Взяли тільки документи і найнеобхідніші речі. А вдома зруйноване все. Страшно залишитись без нічого.
Ми жили, працювали, у нас були домівки. А тепер ми - безхатьки. Звичайно, ми подали всі документи і чекаємо, що, можливо, нам колись дадуть сертифікати на житло. Але з нашого міста жодна людина ще житла не отримала.
Мої рідні розкидані повсюди. Сестра з племінницею в Черкасах. Одна моя донька - у Бурштині. Туди перевели її чоловіка, він там працює. А я з іншою донькою - у Кам’янському. Мама залишилась у Черкасах, не захотіла їхати сюди. Їздимо по Україні. Спочатку були в Бурштині, потім - у Черкасах. А тепер зятя перевели працювати у Кам’янське, і нам довелося сюди переїхати. Сама я не потягну винаймати житло, бо це дуже дорого. Ми всі складаємось, щоб жити разом і орендувати квартиру. Щоб вижити, потрібно гуртуватися. Мешкаю поки що з дітьми.
Хотілося б, щоб війна вже скінчилася. Хочеться повернутись додому, але нема куди, бо там усе зруйноване. Мрію про мирне життя. Щоб діти не боялися ходити по вулицях, щоб не було тривог. Мій маленький онук дуже їх боїться. Хочеться жити і працювати в мирі.
