Мені 75 років. Ми з меншим сином майже два місяці війни були в Оріхові, а потім старший син забрав нас у Запоріжжя. Дочка з онуками і правнуками виїхала в Польшу. Я живу у квартирі покійної сестри з племінниками та племінницями. В Оріхові зараз немає ні світла, ні води, ні газу, тому повернутися додому поки що не можу.
Про початок війни я дізналася з новин. Син пішов на роботу і через годину повернувся. Йому видали зарплату й відпустили додому. З того часу він не працює. Але це не так важливо. Головне, що ми живі. Отримуємо хорошу гуманітарну допомогу. У мене є пенсія.
Я не вірила в те, що почалася війна, поки не пішла в центр і не побачила на власні очі будинки без даху й вікон. Зараз у місті ще гірша ситуація. Сусідка надсилає жахливі фотографії.
Згорів будинок моєї однокласниці. Загинуло багато моїх друзів та знайомих. Син їздить в Оріхів раз на два місяці, але не розповідає мені про все, що там відбувається, щоб я не хвилювалася.
Нашого котика задавив танк. Собаку ми відпустили, бо він би не зміг жити у квартирі. Я поплакала за ним. Сподіваюсь, що він виживе.
Вірю, що війна закінчиться до кінця 2023 року. Відбудуємо з сином будинок і житимемо в рідному місті.
