Мені 63 роки. Я жила в селі Преображенка Запорізької області з чоловіком. Він помер, коли ми приїхали в Запоріжжя. Я поховала його під обстрілами. Зараз живу з донькою й онукою. Донька працює в лікарні, лікує солдатів.
Ми винаймаємо квартиру. Час від часу їздили додому годувати котів і собаку, а потім наші військові заборонили нам приїжджати, бо там щодня обстріли. Одного дня зателефонували сусіди й сказали, що мого будинку вже немає. Коли його розбомбили, загинув наш собака.
Мене шокує те, що наше село перетворилося на руїни. Гори цегли й шиферу – це все, що залишилося від більшості будинків. У Запоріжжі також страшно. У будинок, в якому ми винаймаємо квартиру, влучила ракета – розбила один під’їзд.
На мене водночас звалилася купа нещасть: почалася війна, помер чоловік, росіяни розбомбили мій будинок, онук пішов на війну. Через це значно погіршилося здоров’я. Через день викликаю швидку. Тільки занервую – одразу піднімається тиск.
Я не працюю. По можливості займаюся волонтерством: разом з іншими жінками печу військовим пироги, торти, запікаю ковбаси. Ми виділяємо на це кошти зі своїх пенсій. А більшість часу я проводжу вдома з онучкою. Тільки-но лунає повітряна тривога – ми спускаємося у підвал. Донька майже цілодобово на роботі.
Хочеться дожити до перемоги й повернутися в рідне село, хоч воно й перетворилося на руїни. Хочу щось робити, бути корисною.
