Андрій | Олешки

"Загиблих людей і тварин було багато"

Московський вокзал, Санкт-Петербург. Щодня о першій годині дня сюди приїжджає потяг із Євпаторії. Саме цим поїздом прибувають українці з лівобережжя Херсонщини, до сьогодні окупованого Росією. Після підриву Каховської ГЕС багато з них втратили домівки і тепер вони вимушені виїжджати у пошуках притулку. Для більшості Санкт-Петербург – лише проміжна зупинка у подорожі, потім вони виїжджають у країни Євросоюзу. А там, на місці, вони отримують першу допомогу від волонтерів – одяг, їжа, нічліг тощо. Матеріал Радіо Свобода.

Проєкт Север.Реалии поспілкувався із українцями, які наважуються на евакуацію через територію країни-агресорки, а також – із волонтерами, які їм допомагають.

Волонтерка Марина (ім’я змінено, – ред.) щодня зустрічає українських біженців на пероні вокзалу у Санкт-Петербурзі. Разом із нею, розповідає, працюють кілька людей одночасно.

З села з-під Олешок також зміг виїхати і 28-річний Андрій. У чоловіка потонуло все. Марина допомогла йому підібрати речі, допомогла купити сумку і телефон. Андрій самостійно поїхав до кордону – він поспішав до Польщі, де на нього чекала дружина і троє малюків. Наймолодший син народився лише місяць тому. Свою сім’ю Андрій не бачив дев’ять місяців.

«Було страшно, ми позичили грошей, щоби вивезти родину до кордону з Росією, а там уже волонтери допомогли. Я залишився, бо боявся їхати: до 2017 року я служив у ЗСУ, спочатку строкова служба, потім за контрактом, було небезпечно світитися. Працював на полях, допомагав матері – нас у неї троє дітей, я наймолодший», – розповідає хлопець.

Вибух греблі Каховської ГЕС застав його в дорозі.

«Вода нас наздогнала, коли ми з полів їхали, потік був такий сильний, що машину повело, ледь не перекинуло, вода стрімко прибувала, було страшно, – згадує Андрій. Попросив у сусідів човен, і три дні з приятелем знімав з дахів старих, жінок, тварин. Якось навіть забрали виводок курчат, які сиділи на якійсь дошці. А коли вода сходити почала, російські поліцейські попросили бути понятими – щоб опізнавати трупи. Загиблих людей і тварин було багато... А взагалі, у нас у селі до потопу всі розділилися. Бабусі деякі за гуманітарку билися і хотіли російські паспорти, а молодь вся була проти Росії. Але деякі бабусі також навіть гуманітарку цю російську брати не хотіли», – згадує Андрій.

Нині Андрій уже встиг покинути Росію. Марина згадує, як чоловік постійно повторював: «Коли росіяни прийшли, росіяни шукали, росіяни стріляли».

«Цей «каховський потік» практично весь такий – без «все не так однозначно», що я чула навіть від деяких маріупольських біженців, які втратили будинки і близьких. Ці люди, які їдуть зараз транзитом із затоплених територій Херсонщини, які прожили більше року в окупації, мають чітке розуміння того, хто в цій історії на кого напав», – каже Марина.