«Загинуло багато моїх сусідів»

Галина Миколаївна з сином, мамою і бабусею близько двадцяти днів переховувалися у підвалі в Маріуполі. Час від часу виходили на вулицю готувати їжу. В один із таких моментів на подвір’я прилетів снаряд – багато людей загинуло

Мені 40 років. У мене є син. Ми жили в Маріуполі неподалік від площі Свободи.

24 лютого приблизно о шостій ранку мені зателефонувала родичка і сказала, що почалася війна. Було таке враження, що це якийсь страшний сон. Майже тиждень мені здавалося, що ось-ось усе скінчиться. А коли 4 березня в будинок прилетіло два снаряди і повилітали всі шибки, зрозуміла, що нічого хорошого не буде. З того дня обстріли посилилися і ми перебралися у підвал, в якому довелося жити близько двадцяти днів. Були такі дні, що навіть неможливо було вийти на вулицю.

Поки сиділи в підвалі, допомагали одне одному, нікого не кидали в біді. Певно, це єдине, що приємно здивувало: які в нас добрі люди.

Ми одразу вирішили, що будемо виїжджати, однак довго не з'являлась така можливість. Перші два дні йшли евакуаційні потяги, але ми пізно про них дізнались. Автомобіля не мали. Спочатку нам говорили, що місто захищене, тому ми навіть не уявляли, що з ним таке зроблять.

20 березня ми з сином пішли пішки до родичів, а мама з бабусею залишились. Деякий час ми не знали, що з ними. У Нікольському довелося проходити фільтрацію. Я була обурена тим, що росіяни причепилися до мого 17-річного сина. Врешті-решт ми дісталися Бердянська і там чекали своєї черги на виїзд. В Київ приїхали 22 травня. Як виявилося, там уже були мама з бабусею. Вони дібралися до Києва ще 26 березня.