«У мене в Маріуполі загинули всі: мама, тато, друзі»

До війни я жив у Маріуполі. Виховував дитину сам, дружина нас покинула. Працював. Усе було добре. На права здав, машину мама подарувала. Війна прийшла і все забрала. 

24 лютого я був на роботі. Прийшов зі зміни, ліг спати. Мені зателефонували, сказали: щось відбувається. Я приїхав до кума і вже звідти не виїжджав. Перший день ще було нормально, а що було далі – це жах.

Найскладнішим виявилося протриматися там три місяці. А ще вижити. У нас було продуктів на місяць, а довелося там залишитися на три. Як можна було вижити? Бувало, що кілька днів нічого не їв. Але вижив. 

Коли перший раз прилетіло, влучило в сусідній будинок. Я сам запропонував допомогу, запросив сусідів до нас. Дійшло до того, що в будинку стало 20–25 осіб. Підвал був забитий. Я в підвалі жодного разу не був. Весь час перебував нагорі, бо якщо засипле, хто відкопає? 

Син був весь час зі мною. Йому шість років. Зараз він уже відійшов, але не сказав би, що повністю. Щоб людині відійти, потрібно, щоб війна закінчилася. Війна триває. Він усе бачить і розуміє. 

Виїхати з Маріуполя допомогли люди. Коли забирали сусідів, які перебралися жити до нас, нам запропонувати виїхати. Дали на роздуми п'ять годин. Я вирішив виїжджати. Залишатися там було неможливо. Близько місяця я вибирався до Запоріжжя. З Бердянська не випускали. То світла не було, то мобільний зв'язок не працював. 

На блокпосту в автобусі ми стояли з сином дві доби. Дитині не було що їсти, я мусив просити їжу. Так боляче згадувати, що я навіть не хочу про це говорити. Мені вдалося випросити капусту - син їв її, бо більше нічого не було. 

У Василівці в колоні стояла, може, тисяча машин. І там ми чекали дві доби. Коли відкрили блокпост, напевно, випустили машин десять. Передусім - тих, хто був із дітьми. А так я, певно, там би на тиждень застряг. 

Ми приїхали до Запоріжжя. Нас добре прийняли, нагодували. Але там було небезпечно. Ми добралися аж до Закарпатської області. Тут спокійно. Переживемо. Головне, що ми живі.