Історію подано мовою оригіналу

Моя сім’я жила у Херсонській області. Я проживала окремо, але донька жила в тому ж селі. Я о четвертій ранку почула вибухи. Потім ішла по селу, і мені сказали, що війна. Я не вірила. Думала, що такого не може бути. Я не могла навіть подумати, що таке може статися. А тоді нас окупували. 

Я дивилася на тих хлопців і не розуміла, навіщо вони до нас прийшли. Я не вірила, що наші брати-слов’яни могли з нами так вчинити. 

Звісно, нам багато чого не вистачало: і хліба, і інших продуктів. У нас було що їсти, але небагато. У нас свій город був, і вода була своя. А допомоги, звісно, не передавали жодної, бо все було закрито. Не було виїзду з села. Зачинилися магазини, нічого не було, навіть хліба. Ось так ми прожили майже два місяці, а тоді донька сказала: «Мамо, вивези дітей». 

Ми проїхали 36 російських блокпостів. Нас перевіряли, допитували, особливо старшого онука, але ми, слава Богу, доїхали. Зараз і донька виїхала. Добиралася через Крим, через Росію. А зять лишився там. 

Зараз у моєму домі живуть російські солдати, і я не знаю, чи буде мені куди повернутися.

Старший онук служив у ЗСУ. Коли зайшли росіяни, вони почали його пресувати, і ми вирішили виїхати, а донька і зять там залишилися. Старший онук пішов служити. Мені вже 70 років. Я тут із меншим онуком. Ми в Дніпропетровській області, у селі.

Хочеться, щоб війна скінчилася якомога швидше.