Історію подано мовою оригіналу

Десь о п’ятій ранку нас обстріляли. Кум зателефонував і спитав, чи були ми на вулиці. Вибігли, а там стріляють – ось так і дізналися про початок війни.

Особливих труднощів не було. Виживаємо. Гуманітарну допомогу нам дають, і городи в нас є. Садимо дещо, і це нас виручає. Поки розрухи немає, вдома залишаємося. Ми нікуди не виїжджали, бо нам шкода все кидати.

Наразі залишилися без роботи і я, і чоловік. Донька закінчила технікум, отримала диплом і також сидить без роботи. 

Живемо на пенсію бабусі. Моїй мамі 82 роки, і ми не виїжджаємо, тому що вона майже не ходить. Сидимо тут і чекаємо дива.

Нас записують на гуманітарку і видають, і з роботи начальник підкидує,  та й мамі дають - для тих, кому за 80. Тому катастрофи глобальної в нас немає. Просто хотілося б, щоб мир був і можна було на роботу вийти. За дітей страшно. У нас уже майже всі, хто виїхав, повернулися. Багато хто хоче додому, бо хоч і важко, але дім є дім.

Зараз уже якось до всього звикли, а спочатку було дуже страшно. А якщо дорослому страшно, то дітям - тим паче.

Думаю, тепер ми будемо цінувати все, що в нас є. Важливо, щоб усі були живі й будинок не постраждав, а все інше – дрібниці. У мене немає надії, що ця війна швидко закінчиться.