Ірина Леонідівна запам’ятала страшний обстріл міста Попасна в лютому 2015 року, як гинули цілі родини. Дотепер жителі чують звуки війни і не можуть прийти до тями. Війна постійно нагадує про себе гуркотом, напівпорожнім містом, безплідними очікуваннями спокою.

Пам’ятаю, як в нашій Попасній почалися військові дії. Я перебувала в самому місті, це було 22 числа [22 червня 2014 року], коли війська їхали на бронетранспортерах, на машинах військових заїжджали в місто. Я все добре пам’ятаю, бо в цей день народився мій син.

Потім ми сиділи в підвалах, бачили машини, автобуси, які вибухнули та палали. Все це я бачила, сприймала та відчувала. Ми чекали, щоб настав мир та припинилася війна.

Ми опинилися на лінії фронту. Говорили про те, що це горе, біда, нічого доброго від цього не буде. Мої діти і внуки в цей час відпочивали на морі. Я їх просила почекати і не повертатися, поки ситуація не виправиться. Вони повернулися, але потім довелося їхати.

Запам’яталося горе, страждання і біди людей. 1 лютого 2015 року було страшний обстріл міста, гинули цілі родини, палали будинки. Я змушена була покинути місто, забравши двох своїх онуків, з дітьми – сином і невісткою, і батьком невістки. Ми поїхали в Біловодськ, який був далеко від лінії фронту. Там ми до 1 червня 2015-го перечікували всі події. Потім повернулися.

Забути взагалі нічого неможливо. Особливо сидіння в підвалах, коли ми з мамою виїхали на батьківщину, і мама в своєму рідному домі, переживши весь жах війни, померла, я її там поховала. Хоча вона мені заповіла, щоб я поховала її поруч з татом і мамою. Хто не пережив, той цього не розуміє. Не розуміють люди в інших містах, які цього не відчули.

Ми й на сьогодні живемо в напруженому стані. Якщо два дні на тиждень тиша стоїть, це добре. Весь інший час ми чуємо постійно. Слава Богу, блокпости відвели від міста. Хоча один відвести неможливо, він залишився, тому що рухатися нікуди. А так постійно кулемет чуємо. Це дуже важка ситуація. Ми не можемо дочекатися миру.

У місті значно зменшилася кількість людей. Стало менше молодого покоління. Приклад – школа, де я працювала. Коли я приходила на роботу в 1991 році, діток було 1486, перед війною в цій школі було трохи більше 600 дітей. Народжуваність, звичайно ж, падала. А тепер у цій школі вчаться трохи більше 300 дітей. Тобто кожну другу дитину забрали батьки – виїхали.

На жаль, сьогодні це на 70% місто пенсіонерів. Молодих людей немає, ніякої перспективи немає. Раніше місто було районним центром, зараз стало частиною Сєверодонецького району. Оптимізму практично немає. Місто потихеньку відходить у минуле, його колишня слава, досягнення. Закрилося дуже багато підприємств. Ми живемо і не знаємо, не розуміємо, що нас чекає в майбутньому.