Опанасенко Катерина, 9-а клас, Черняхівський ліцей№1

Вчитель, що надихнув на написання — Сахненко Тетяна Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна і я

Того лютневого ранку світ перевернувся. Війна ввірвалася в наше життя, принесла страх і невідомість. Ми з сім'єю залишилися вдома, намагаючись зберегти хоч якесь відчуття нормального життя. Вела щоденник, щоб упоратися з емоціями.

«24 лютого 2022 рік

Я прокинулася від уїдливого звуку будильника. Спочатку не могла зрозуміти, що відбувається. Мама метушилася, бігаючи з кімнати в кімнату, і збирала речі. За нею ходила моя молодша сестричка і плакала. Що сталося?

У відповідь почула, що почалась війна. Війна? У нас?! Але ж це просто неможливо! Мій мозок відмовляється сприймати реальність. Тато мовчить, лише часто виходить курити. Заняття в школі відміняються.

8 березня 2022 рік

Ми всі не можемо отямитися від вчорашнього прильоту ракети. Багато знайомих шукають притулок на заході країни, їдуть закордон. Ми ні. Це було важке рішення для моїх батьків. Будемо всі разом. За порадою мами я починаю вести щоденник. Вона впевнена, що це мені допоможе відволіктися. Не знаю. Принаймі спробую.

26 квітня 2022 рік

Отримала есемеску від Антона з Харкова Він вже як тиждень в Німеччині. Каже що дуже сумує за домівкою. Я намагаюся підтримувати його як можу, але виходить не дуже.

Ходимо в Будинок культури плести маскувальні сітки . Я разом з дівчатами розрізаю на смужки старі речі, інші в’яжуть їх на сітки .Тихенько між собою обговорюємо новини, з хвилюванням слухаємо тих, хто вже втікав від війни. За кілька годин з’являється на пальці мозоль від ножиць, але то дурниці. Головне, щоб побільше було сіток, які так необхідні. Якось тато однієї дівчинки забіг до зали, з тривожним криком, що росіяни вже в селі за 7 км. Зчинився переполох, почали всі кричати, плакати. Одна жінка встигла додзвонитися до сина і заспокоїла, що це неправда. Вдома про цей випадок я не розказала. Мама і так боїться мене відпускати.

6 червня 2022 рік

Сто днів війни... Ще недавно для мене ці слова здавалися чимось далеким, книжним. Але зараз війна –це моє життя.

Мама і тато стали іншими. Вони намагаються бути сильними для мене, але я бачу, як їм важко. Мама часто нервує і плаче. Тато майже не посміхається. Вони кажуть, що все буде добре, але навіть у їхніх словах інколи звучить сумнів. Я теж намагаюся бути сильною, хоча забула, як це – жити без страху, без постійного чекання сирен або поганих новин.

Наш ліцей готував посилки для ЗСУ. Я віднесла смаколики, і ще цілий пакет всього необхідного.

16 жовтня 2024 рік

Знову прощалися з Героєм. Почорнілі обличчя рідних, квіти на дорозі, журлива музика, живий коридор розривають душу…

Невже таке можна забути?! Але сьогодні я відчуваю більше надії, ніж страху. За цей час зрозуміла багато про життя, про себе і про нашу країну. І хоча війна триває, моє серце все більше наповнюється вірою в краще майбутнє. Війна не зламала нас. Навпаки, ми стали ближчими один до одного. Я пишаюся своєю родиною і людьми, які щодня роблять щось важливе для перемоги.

19 жовтня 2024 рік

Сьогодні я перечитала свій щоденник та остаточно зрозуміла, що війна змінила мене. Я подорослішала, стала більш відповідальною.

На годині спілкування про вибір професії всі ділилися своїми мріями, планами на майбутнє. Віталік визначився-бажає стати тільки військовим, Діана хоче потрапити у великий спорт. Лише я мовчала. Батьки кажуть, що підтримають будь-який мій вибір. Хоча в душі, я знаю, вони сподіваються, щоб я буду лікарем як тато.

А я тепер мрію допомагати людям, які пережили те саме, що й я.

Можливо, стану психологом або волонтером.

Зовсім скоро моє день народження, бажання знову буде лише одне-нехай закінчиться війна.