Мені 48 років, я з Маріуполя. Перший день війни був звичайним. Я їхала на роботу, і всі люди їхали на роботу.

Ми майже одразу зіткнулися з гуманітарною катастрофою. У нас усе відключили: не було світла, газу, води. Магазини не працювали. Багато було людей, неможливо було щось купити. Їли те, що мали вдома.

Взагалі ця ситуація шокувала. Ми йшли по місту і бачили трупи. Я бачила, як люди грабували магазини, аптеки, і просто не розуміла, що коїться.

Ми не знали, чи буде евакуація в Маріуполі, тому просто вирішили вийти пішки. Забрали з собою тварин, навіть черепаху. Але один наш котик помер, а ще один котик із черепахою досі живуть із нами.

Ми з сином разом. Усі інші наші родичі залишилися в Маріуполі. У нас є певні психологічні проблеми, але робота допомагає впоратися з ними. Немає часу думати про неприємне, коли працюєш.

Мені важко про все це говорити. Коли все втратив, то важко уявити майбутнє.