«За усей цей час я жодного разу не була у своїх рідних краях»

Чулганська Аліна, 14 років, Харківська гімназія №13

Есе «Один день»

Війна… Страшне слово, чи не так ? А скільки емоцій в нього закладено, скільки сліз, пролитих жінками та матерями, до яких не вернувся їх син чи чоловік, скільки душ маленьких дітей, які ще навіть не встигли пізнати весь смак дитинства… Але, на жаль, люди не завжди розуміють усю гіркоту та біль цієї події.

Ще з малого віку я дуже полюбляла слухати історії мого дідуся з його дитинства, яке було під час другої світової, і авжеж я мала уяву наскільки це страшна подія – війна - і що прийшлось йому пережити, проте я навіть гадки не мала, що мені доведеться зіткнутися з цим самим пеклом віч-на-віч.

Отже, коли все ж таки для мене почалась війна? Напевно, щоб відповісти на це питання мені доведеться переміститися на кілька років назад…

2014 рік, кінець травня. Маленька семирічна дівчинка на ім’я Аліна як завжди їде до музичної школи отримувати нову порцію знань та вмінь. Не змінюючи своїм звичкам, вона розглядує усе, що бачить за вікном та паралельно задає велику кількість питань:

– Тату, а що це за люди? Чому вони в таких незвичайних костюмах? А навіщо їм така кількість мішків з піском? – але відповіді дівчинка так і не отримала.

Чесно, мені навіть страшно уявити, що в той момент було в голові мого батька, але вже через два дні він посадив мою сім’ю в автобус и відправив до Харкова, а сам залишився там.

На той час я ще вважала, що це не більше ніж якась пригода, поїздка. Проте минав тиждень, другий, а я так і не поверталася додому. Було важко, не збрешу, бо дуже хотілося поскоріше вернутись і розповісти бабусі про Харків.

З цього моменту минуло вже більше семи років, із них півтора року я прожила без батька, бо він залишився працювати там. Я бачила своїх дідуся з бабусею, починаючи з 2017 року, лише один раз на два місяці. За усей цей час я жодного разу не була у своїх рідних краях.

Мені тяжко уявити, що там коїлось і до чого це призвело. Мені дуже сумно за дітей, яким довелось пережити все це та навіть щось і гірше.

Коли мене спитають, що для мене є мир, я, напевно, відповім, що це коли вся моя родина може зібратися за одним святковим столом і нас не розділяють різні негаразди та відстані. Коли я зможу щодня відчувати дотик батькової та материної рук, коли спокійне биття сердець моєї родини буде найприємнішою мелодією, тоді і буде для мене мир!