Я – Яна, з Енергодара. До війни ми з чоловіком (тоді ще хлопцем) жили щасливим життям. За тиждень до війни ми дізналися, що чекаємо на дитину, яку дуже хотіли і довго очікували.

В день, коли почалася війна, я спокійно зібралася і пішла до лікарні здавати аналізи. Про війну я дізналася вже від медсестри. Першим ділом намагалася додзвонитися до родини в Києві, але лінія була перевантажена. Ми ледве зв'язалися, і тоді я ще не хотіла і не могла повірити, що почалася війна.

Я до останнього не хотіла покидати рідний дім, хоча нас з самого початку окупували. Спочатку було неможливо дістати ліки, а потім, коли вони з'явилися, ціни були захмарними, та й багато чого не було. Через нерви я лежала в лікарні на збереженні.

Коли росія вперше почала обстрілювати мирні будинки, у тому числі двір, де я виросла і жила моя мама, я ніколи не забуду цей страх і паніку, сльози і крики мами, що все горить і вибухає, що все в огні. Але навіть після цього вона не була згодна виїхати, хоча жити там було небезпечно. Всюди російські військові з автоматами, які за погляд, який їм не сподобається, можуть забрати в підвал і побити, а то й убити.

Але першого вересня сталася остання крапля. Вони весь день обстрілювали мирні будинки. Ми з чоловіком вийшли на балкон, щоб подивитися, тому що був приліт у тому районі, де живе моя мама. І поки я дзвонила мамі, щоб дізнатися, чи все у неї добре, в будинок навпроти прилетів снаряд. Це було максимум за 120 метрів від нашого дому.

Тоді ми прийняли рішення, що треба терміново виїжджати, адже мені скоро народжувати. Ми виїхали, коли я була на 34 тижні вагітності.

Найстрашніше було – це дорога життя в Кам'янському. Саме тоді, через сильну тряску, у мене різко опустився живіт. По приїзду в Запоріжжя він уже був дуже низько, і стало важко ходити.

Наступного дня ми поїхали до Києва і одразу в лікарню. Там мені сказали, що треба терміново пити таблетки, щоб постаратися не родити занадто рано.

Рекомендації лікаря – більше лежати і пити таблетки – допомогли, але ненадовго. На 36 тижні все ж таки з'явився наш синочок.

Було дуже страшно рожати, адже я переживала, що ще місяць треба ходити. Через те, що дитина була занадто низько, він народився фіолетового кольору. Я дуже переживала.

На жаль, на новому місці дуже важко, адже тут немає ні друзів, і всі думки про дім і рідних, які там залишилися.

Вірю, що війна закінчиться, і ми зможемо повернутися додому.