Я – Тетяна з Маріупольського району.

Моє життя поділилося на дві частини: до війни і після. До війни я працювала в школі, чоловік – водієм у ФК "Маріуполь", син – сталеваром на "Метинвесті" в Маріуполі. Здавалося, все було добре.

Але 24 лютого все змінилося. Спочатку не вірилося, що це повномасштабна війна. За 8 років ми звикли до періодичних обстрілів. Але коли ми побачили величезну колону російської військової техніки, стало все зрозуміло.

Зв'язок із сином, який був у Маріуполі, пропав. Це стало нестерпним. Ми бачили літак, який скидав бомби на місто, чули вибухи, але не знали, що з сином, що з 82-річним батьком.

17 березня нам вдалося потрапити до Маріуполя. Це було місто з фільму жахів. Сина ми не знайшли, а в район, де жив батько, нас не пустили росіяни. Там йшли бої, вуличні бої між житловими будинками. Ми бачили будинок батька, в який потрапив снаряд, але не могли до нього дістатися. Нам сказали, що якщо підемо, то нас розстріляють.

Так ми повернулися додому, за місто, в село в 17 км від Маріуполя. Ніколи не забуду, яким я побачила Маріуполь 17 березня 2022 року.

19 березня син чудом вибрався з Маріуполя. Він вивіз свого дідуся та ще трьох пенсіонерів. Те, що вони там пережили, – це справжнє пекло. Не віриться, що таке може бути в 21 столітті.

В цей час у нашому селищі вже була повна окупація. Жити під окупацією ми не змогли. Виїхали своїм ходом на підконтрольну Україні територію. Доля привела нас у Вінницю.

Через блокпости, міни. Чужий город, немає роботи, немає житла. Але й тут ми справились: знайшли роботу, орендували житло. Нічого ні в кого не просили, але стали отримувати гуманітарну допомогу від ЯМАРІУПОЛЬ та Фонду Ріната Ахметова. Це значуща допомога для нашої сім'ї.