Більніцька Олеся, учениця 11 класу Комунального закладу "Степанецький ліцей - опорний заклад загальної середньої освіти" Степанецької сільської ради об'єднаної територіальної громади Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заїка Світлана Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна починалася з тиші. Україна спала. Мирне небо, тиха лютнева ніч… Досвіток, 24 лютого…І  раптом, мирне життя українців стало на паузу. Ранкову тишу обірвав свист ракет та гул ворожих літаків. Серця відмовлялися приймати це, але почалася війна. Біль, страх, гнів, розгубленість і в усіх одне питання: «Що буде далі?»

24 лютого 2022 року… Ця дата закарбувалася в пам’яті в кожного з нас. Стадія прийняття цього жахливого, божевільного у 21 столітті вчинку, у багатьох тривала довгий період.

Окупанти, посягнувши на українські землі, сподівалися захопити вільний народ за декілька днів, забувши про те, що століттями чужинці дивувалися неповторній звитязі українського воїна. І Україна вистояла! Вистояла завдяки тим, в кого не було часу на довготривале прийняття, у кого не було місця розгубленості – завдяки Збройним Силам України, завдячуючи згуртованості всього українського народу. Але війна є війна. Вона страшна, жорстока, безжальна…

Я пригадую слова моєї прабабусі, яка пережила Другу світову війну і часом, коли в родині виникали якісь проблеми, вона повторювала: «Діточки, головне, щоб війни не було, а все інше можна пережити». Тоді я до кінця не розуміла змісту цих слів, але сьогодні, коли війна прийшла на нашу землю, зрозуміла дуже швидко.

Той ранок змінив всіх, кожен з нас став іншим, а наше життя розділилося на «до» та «після». Для моєї родини війна розпочалася ще в 2014 році. ЇЇ не було на території, де я проживаю, але на захист України став мій дядько, мамин брат.

За ці роки разом з ним ми пережили все: поранення, відсутність зв’язку, статус «зниклий безвісти», але це нас не зламало, а навпаки - зробило сильнішими.

Мені здається, що день, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я пам’ятатиму до деталей завжди. Прокинувшись, замість традиційного «Доброго ранку», мама тихо промовила: «Діти, розпочалася війна». Вона намагалася не показувати свого хвилювання, але приховати це було важко.  У той момент мені здалося, що кожну клітинку мого організму охопив страх, відчай.

Але до тями мене привели мамині слова. Вона обійняла нас з братом, пригорнула до себе і сказала: «Не хвилюйтеся, ми не здамося, не станемо на коліна, будемо боротися заради вашого майбутнього».

Мама, мабуть, більше за нас з братом  усвідомлювала, що відбувається. Це вже потім я зрозуміла, що війна – це не лише вбиті та поранені. Це зруйновані житла, заміновані території, терор окупаційної влади до місцевого населення, блекаути, екологічна катастрофа.

А ще війна забрала у мене мою мрію. Я ніколи не була в горах, але була закохана в Українські Карпати. Ми мріяли всією родиною влітку 2022 року піднятися на Говерлу, але все перекреслила війна…

Буча, Ірпінь, Гостомель, Чернігівщина, Куп’янськ... Вбиті, поранені, закатовані, насильно депортовані до росії… Здавалося, як можна це пережити  і не зламатися? У кожного з нас своя історія війни, в якій є сльози, пережиті страхи, втрати, але обов’язково у кожного зберігся яскравий промінчик впевненості в нашій перемозі, впевненості в тому, що життя обов’язково буде домінувати над смертю…

Кажуть, війна – це страх, відчай. Ні, страх, розгубленість були на початку, а сьогодні – тільки ненависть до ворога, яка зростає щохвилини, та гордість за свій народ. Війна, як ніколи, згуртувала українську націю, мобілізувавши весь її потенціал на відсіч ворогу.

На території, де я проживаю, не ведуться воєнні дії, але захист нашої незалежності та територіальної цілісності – це спільна справа. Вся наша громада об’єдналася, допомагає і дякує за захист Збройним Силам України. Я вірю, ми обов’язково переможемо і станемо вільними назавжди!