Волошина Валерія, 13 років, учениця 9 класу Володимирівської ЗОШ I - III ст., с. Володимирівка, Запорізька обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Дуденко Наталя Іванівна

Конкурс есе "Один день"

Війна… Це слово я почула будучи зовсім малою. Мені тоді було лише сім років. Я щойно почала ходити до школи. Наш клас вчили, як поводитися при навчальній евакуації. Три довгі дзвінки… Організований і квапливий спуск до підвалу будівлі, де облаштоване бомбосховище… Дивно, але це було навіть весело. Ми сприймали все, що відбувається, як гру. Так, я бачила з мамою фільм про війну, проте навіть і не уявляла, що таке може бути у реальному світі.

Вперше я відчула страх, коли йшла з однокласницями додому. Це було нове почуття. Воно не схоже на звичайне побоювання. Усе тіло пройняв жах. Нас страшенно налякали літаки, що низько та дуже швидко пронеслися над головою.

Ми науявляли собі найстрашніше: бомби, вогонь і непроглядну темряву. Я і мої подруги чимдуж побігли додому, щоб переконатися, що батьки там і з ними все добре. Це був саме той момент, в який я збагнула, що війна не десь там, далеко, а поряд. Я усвідомила, що в школі ми не гралися, а вчилися тому, що може врятувати життя, якщо станеться найстрашніше.

Усвідомлення усіє серйозності ситуації приходило поступово. Було видно занепокоєння в батьківських очах, а з телевізора все частіше лунали слова на воєнну тематику. А потім

два мої брати відправилися боронити нашу державу від нападників. Старший, психолог за освітою, неодноразово допомагав солдатам справлятися з емоційним напруженням та душевними ранами від того, на що здатні люди, перебуваючи на лінії розмежування Луганщини. За мужність його нагороджено орденом Богдана Хмельницького третього ступеня та орденом Івана Сірка. Проте, і сам він постраждав, отримавши опіки та важкі травми. А інший мій брат охороняє воєнний об’єкт під Маріуполем, кожен день хоробро відстоюючи рідну землю.

Уся наша родина страшенно переживає за них. Одна справа коли знаєш про те, що коїться на Сході України з новин і зовсім інша, коли там твої рідні, дорогі тобі люди, які щодня готові пожертвувати своїм життям за те, щоб над нашими головами було чисте, мирне небо.

Мабуть, я й досі осмислюю всю цю не просту ситуацію в державі. І чим старшою стаю, тим ясніше розумію, що за те, щоб я могла спокійно жити, хтось віддає найцінніше. Ці люди – Герої. Завдяки ним я можу ходити до школи, дружити та бути просто українкою.

Війна – це зло! Вона руйнує все на своєму шляху, ламаючи людські долі і знищуючи майбутнє. Здається, що деякі люди забули значущість миру та цінність життя.