Мені 57 років. Маю двох доньок. Ми з міста Лисичанськ Луганської області. Старша донька – лікарка. В ніч з 23 на 24 лютого вона була на чергуванні. Коли дізналася про початок війни, зателефонувала нам. Я не могла повірити в це. 

Магазини й аптеки працювали. Ми під обстрілами вистояли черги і зробили деякі запаси. Першого березня зникло опалення, згодом – вода. Лишився тільки газ. По воду їздили до джерела. 

Ми не виїхали відразу, бо старша донька не могла залишити своїх пацієнтів. А меншій потрібно було завершити останній курс і отримати диплом. Під час обстрілів сиділи у підвалі. За сто метрів від нашого будинку стався вибух. Коли обстріли почастішали, лікарню евакуювали. Тоді ми змогли виїхати.

Донькам тяжко. Старша часто плаче. Було два влучання у її будинок, який вона купила незадовго до війни. А дев’ятиповерхівка, в якій була її квартира, згоріла вщент. У наш будинок було пряме влучання. Ми залишилися безхатченками. Доведеться весь час жити в орендованих квартирах. 

Вибиралися на власному авто. Забрали котів. Рухалися за евакуаційними автобусами. Наші військові давали нам воду й печиво. Ми три години простояли на блокпосту між Донецькою та Луганською областями. Спочатку зупинилися в родичів у Харківській області, а зараз мешкаємо на Сумщині, тому що донька отримала призначення сюди. 

Я прошу в Бога, щоб швидше закінчилася війна, бо чим довше вона йтиме, тим більше людей загине. Це страшно.