До війни я жила з батьками, у нас була звичайна сім'я, все було добре. У мене в Донецьку була хороша робота, батьки теж працювали. Зараз їх вже немає, і я думаю, що в значній мірі вплинула війна.
У нас був великий двоповерховий будинок, а зараз я змушена орендувати квартиру, грошей катастрофічно не вистачає. Все сумно і сумно. У мене дуже здібна дитина, хочеться допомогти розвинути її талант, але я не можу це зробити. Раніше ми жили у родичів в Курахово, але мені не вдалося там знайти роботу і довелося виїхати.
Для мене все змінилося в травні 2014 року, я вже точно не пам'ятаю дату. Я забрала дитину з дитячого садка і з мамою іншої дитини обговорювали, як буде проходити випускний вечір у дітей. Тільки ми прийшли додому, ближче до першої години дня почався обстріл аеропорту. Від нас до нього через поле кілометра два, все було добре видно. Стало страшно.
Обстріл тривав до ночі. Я не могла заснути, мені весь час здавалося, що потрапить в наше селище і станеться щось недобре.
Потім вибухи відбувалися щодня. Дитина, слава Богу, не звертав на це ніякої уваги. Випускного у нас не було. Наприкінці 2014 року наш будинок повністю згорів.
ТАТО зрозумів, що нам з дитиною потрібно їхати, і в кінці червня він нас відправив на Білосарайську косу. Ми провели там майже два місяці, а батьки залишалися вдома.
Я дуже добре запам'ятала 18 липня 2014 року. У тата був день народження, і я подзвонила, щоб його привітати. І якраз в Пісках були бої. Стріляли «Гради», люди вискакували на вулицю, хто в чому.
Батьки залишалися вдома до вересня, а в кінці місяця тата поранило. Йому була потрібна операція, а потім і відновлення. Але в грудні він сів їсти і більше не встав. Тата не стало. Йому було всього 54 роки. А незабаром захворіла і померла мама. Так за півтора року я позбулася батьків, майна, роботи.
У Бахмуті військових дій немає, але все одно неспокійно. Кожен раз боюся, що все може початися заново. Все це страшно.
