«За містом ми бачили розстріляні автомобілі, з людьми і без»

Мені 42 роки. Я жила з чоловіком у Маріуполі. Другого березня у місті зникло світло, зв’язок, вода, а згодом – газ. Вперше ми хотіли виїхати з міста сьомого березня, однак виявилося, що дорога перекрита. Вдруге підготувалися до від’їзду 17 березня. Почепили на автомобіль білі стрічки і зробили напис «Діти». Однак я побоялася їхати. Наступного дня ми все ж таки ризикнули, бо зрозуміли, що залишатися небезпечно. Обстріли були настільки сильними, що навіть підвал не врятував би від них. 

На вулицях міста валялися обірвані дроти. За містом ми бачили розстріляні автомобілі, з людьми і без. На блокпостах російські військові перевіряли документи й записували наші дані. Після четвертого блокпосту ми їхали через села. Далі вже не було блокпостів. Приблизно за чотири години добралися до батьків. Вони мешкають на окупованій території Запорізької області. У них також не було світла й зв’язку. Через три-чотири дні ми поїхали далі, бо мій чоловік потребував лікування. Добиралися до Запоріжжя дві доби. Під Василівкою потрапили під обстріл. Було дуже страшно. Коли виїхали на вільну територію й побачили свій стяг, то трохи заспокоїлися. Однак тривожно за батьків, бо вони залишилися в окупації. 

У Запоріжжі, біля Епіцентру, я зустріла знайомих. У пункті прийому волонтери надали першу допомогу, зокрема психологічну. Також нас нагодували й дали речі першої необхідності. Ми відчули турботу. Це приємно вразило. 

Я зрозуміла, що життя більше не буде таким, як раніше. Тішу себе думкою, що матиму змогу повернутися в Маріуполь, однак усвідомлюю, що там уже не буде звичного оточення, бо одні люди загинули, інші – роз’їхалися по світу. 

Чоловік пройшов лікування в Запоріжжі. Поки що все нормально. Спілкуємося з рідними, коли в них є зв’язок.  Ми ще ніколи не розлучалися так надовго. Вони теж переживають і чекають на звільнення і наше повернення.