«За містом було страшно: ми проїжджали повз розбиті блокпости, танк і міст»

Мені 35 років. Маю чоловіка й дитину. Ми жили в Маріуполі. 24 лютого я прокинулася по будильнику на роботу. Потім прийшло повідомлення від сестри: «Скажи мамі, що все гаразд». Я відразу не зрозуміла, в чому справа, а потім почула гучний вибух. Зателефонувала сестрі й дізналася про потужні обстріли Лівобережного району. Після цього я подивилася телевізор і дізналася, що трапилося. У 2014 році ми також чули відлуння вибухів, але нам не було так страшно, як зараз. 

Нам не хотілося покидати будинок. Ми з чоловіком сподівалися, що все швидко скінчиться. Та зрештою 15 березня довелося виїхати. 

Ми жили у приватному будинку. У погребі був запас води і харчів. Їжі нам вистачило на три тижні. 

Коли стихали вибухи, ми ходили до лікарні. Там дізналися про можливість виїзду з міста у бік Мелекіного. Однак ми боялися їхати, бо чули про розстріляні машини. Одного разу чоловік пішов по хліб, а коли повернувся, сказав, що сформувалася колона на виїзд. Попри страх я погодилася їхати. 

Було багато автомобілів. Нам знадобилася година, щоб виїхати з міста. За містом було страшно: ми проїжджали повз розбиті блокпости, танк і міст. Першу зупинку зробили у батьків у Бердянському районі. Там було більш-менш тихо і не було блокпостів. 

Ми виїхали в Кам’янське Дніпропетровської області. Отримуємо гуманітарну допомогу. Місцеві жителі дуже допомагають.

Нашій дитині п’ять років. Вона досі боїться звуків, що нагадують вибухи. Щовечора плаче, бо боїться сама засинати. Я сумую за мамою. Вона залишилася в окупації. Чекає на прихід України. 

Ми намагаємося радіти сонцю, квітам і краєвидам, однак не можемо повністю розслабитися. Живемо в очікуванні перемоги. Мріємо про квітуче майбутнє в рідному місті.