Ми з Балаклії. Коли окупували наше місто, ми з дитиною виїхали у Харків, а потім у Полтаву. 

У перший день війни ми були у Харкові. Потім виїхали у Балаклію - там було спокійніше. Але через два дні почали літати літаки, підривали всі склади. Тоді було страшно. Ми сиділи у підвалі, не могли виїхати близько двох місяців. Не було їжі, були зачинені магазини, неможливо було нічого купити. Була тільки гуманітарна допомога, але її було небагато. По воду ми ходили до знайомого до криниці, продукти були тільки на базарах - їх привозили з іншого міста. Ціни були колосальні. Нічого неможливо було купити. Ми стояли за хлібом у черзі по шість годин. Виходили о шостій ранку і чекали хліб до дванадцятої. По одній буханці давали в руки. Рятувалися консервацією. Нічого не було хорошого. 

Найбільше шокувало ставлення до нас окупантів. Зруйновані будинки, зламані долі. Багато знайомих загинуло, мирних людей. Багато хто загинув на фронті.

Тепер нам доводиться поневірятися, не жити вдома. Я не знаю що буде завтра, я не хочу щоб моя дитина це бачила, не хочу ламати їй психіку. Сподіваємося на краще, на те, що ми переможемо. 

У мене була ситуація, коли ми перебували у Харкові, і дитина пішла з бабусею гуляти. Був приліт у сусіднє подвір'я, де була моя дитина. Коли я дізналася, що там, у сусідньому подвір'ї, куди була бомба запущена, постраждали дві дитини, для мене це було велике потрясіння.

Найбільші проблеми - фінансові, продуктові. Я зараз не працюю. До війни я працювала на фірмі економістом. Я не можу залишати вдома дитину одну.

Відволікає спілкування з рідними та близькими, віра в те, що все налагодиться. Турботи про дитину. 

Мені здається, цього року ми переможемо, і все буде гаразд. Я сподіваюся, що ми все відбудуємо, наші діти підуть до школи, будуть навчатися, радіти життю. Найголовніше, щоб усі були живі та здорові.