Мені 30 років, чоловіку - 35. У нас двоє діток, чотирьох і шести років. Ми з Сумської області.

Важко згадувати, як все починалось. Ми якраз на кордоні живемо - вся рашистська техніка у нас в городах стояла. Село три рази окуповане було, але ми виїхали. За дітей страшно було, страшно спати лягати.

Як тільки перша можливість була, ми одразу поїхали. Важко було виїхати, бо окупанти там стояли і розстрілювали машини з мирними людьми. 

Ми тоді більш-менш проскочили – вискочили, коли наші їх розбили. Я зараз також в Сумській області, тільки в Лебединській громаді. Тут поруч, звісно, теж стріляли, але рашисти в це село не заходили.

Чоловік мій - в ЗСУ. Брата двоюрідного вбили. Другий брат - в Бахмуті. Батьки постійно під обстрілами, я вже їх з першого дня війни не бачила.

Скоріше б ця війна закінчилася. Хочеться в це вірити. Хочу жити спокійно, мирно з родиною, з сім’єю, спокійно могла їздити до рідних. Щоб діти не боялися, чоловік був поруч.