Чілійчук Софія, 9 клас, Староушицький ліцей Староушицької селищної ради Кам’янець-Подільського району Хмельницької області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пшонко Юлія Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я – дитина війни, однак живу вірою в нашу Перемогу та мирне майбутнє. Моя історія схожа на тисячі інших, і, можливо, нікого не вразить. І все ж я хочу її розповісти. Початок цієї історії – 24.02.2022. Війна розпочинається завжди неочікувано. Руйнує плани, мрії, вбиває фізично, психологічно. Так сталось і цього разу. Розгублена, злякана, я уявлення не мала, що буде далі. А в таких екстремальних умовах ти змушений робити вибір: залишитись чи поїхати, сховатись чи діяти, відстоювати своє, національне чи продовжувати слухати росі*ську попсу. Я ніколи не зраджую собі. Тож вибір був очевидним: залишаюсь вдома. Оговталась не відразу. На все в житті потрібен час. Так, час… Він минав, а ситуація не змінювалась. Ілюзії про швидке перемир’я розвіялись, адже, здавалось, цивілізовані люди XXI ст. виявились жорстокими варварами.

Буча, Гостомель, Маріуполь, Краматорськ, Гроза, «Охматдит»… Цей ряд можна продовжувати. Та понад усе я мрію його спинити. Сьогодні. В цю мить.

Відчуваю, як подорослішала. Для цього не потрібні роки. Потрібно всього кілька місяців і надзвичайні умови. Мозок працював цілодобово, як телевізор, з якого я дізнавалась новини. Що мені робити? Як бути корисною? Відповідь прийшла миттєво. В перші дні до нас масово приїздили люди зі східних регіонів. Кому пощастило, мали з собою документи. І все. Їм потрібні були їжа, одяг, елементарні речі щоденного вжитку. В той момент я зрозуміла, що саме маю робити. На Нову пошту, де працює моя мама, ми зносили все необхідне, складали, сортували, підписували, відносили, куди потрібно. Залучали однолітків, однодумців. Далі - благодійні ярмарки, перші зароблені кошти, що успішно потрапляли до бійців-односельчан. А потім мене покликали плести сітки.

Я усвідомила, що роблю щось потрібне. А якщо об’єднати всі маленькі спроби допомогти, вийде потужна сила, яку часто звуть надійним тилом. І я – частина цієї сили, частина майбутньої Перемоги.

Відколи в селищі створили військову частину, бійців та військових медиків я зустрічаю щодня. Повага до них безмежна – вони виборюють нашу  незалежність, попри всі трагедії сьогодення. Мені пощастило. Я чую вибухи тільки коли проходять тренування в лісі, неподалік моєї квартири. А за 300-500 кілометрів від мене ворожі ракети відбирають десятки життів. Мені доводилось не раз зустрічати полеглих Героїв на колінах, але я бачила сотні жовто-блакитних прапорів, що свідчать про згаслі молоді життя в маленьких селах і великих містах країни. І мені болить кожна втрата. Я не можу залишатись осторонь загальнонаціональної трагедії. Кожен мій день – це ще одна спроба допомогти, на кілька кроків скоротити відстань до Перемоги.

Я – майбутнє моєї держави. Моя історія триває. Але я переконана: це історія зі щасливим кінцем. І мене чекає прекрасне життя під мирним небом України!