Севост'янова Марія, 10-а клас, Ізюмський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Рябенко Ірина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять третього лютого я лягала спати, думаючи про те, як говоритиму з друзями, що завтра в мене контрольна з геометрії і що кожен будній день буде схожим на наступний. Але прокинулась о п'ятій ранку — почалась війна.

Почали дзвонити знайомі, казали, що їх почали обстрілювати, вже за кілька годин вони бачили російські танки.

Потім кілька днів відносної тиші. Здавалося, що війна швидко закінчиться. Минали дні, Ізюм почали обстрілювати, всі почали спускатися у підвали. Спочатку все було не так погано, було світло і відчуття того, що все швидко минеться. Але світло вимкнули, єдине, що залишалося робити — спати. В підвалі було занадто задушливо і сиро, моя сім'я перейшла в квартиру знайомих.

О сьомій ранку почувся вибух, піднявся вгору стовп диму. Скрізь тільки і говорили про руйнування всього будинку, всі плакали і хвилювались. 

В голові стугоніли слова — вони померли… згодом дізналась: мого друга більше немає.

Біль... Біль… Біль…

З вікон було видно людей, які вийшли з пекла, які вижили. Гнітюче відчуття смерті тяглося за ними.

Вони врятувались якимось дивом, не мали нічого: ні дому, ні грошей, ні речей, але у них було життя.

Моя родина була на межі, незабаром вирішили виїжджати з Ізюма. Всі мости вже підірвали, то ж єдиний виїзд був через гору Крем’янець. На землі ще був сніг, а на снігу були вирви, з яких йшла пара, здавалось, плаче земля. Ми доїхали до Павлограду і зупинилися в готелі. Перш за все, я хотіла їсти. Тоді здавалося, ніби той овочевий суп був найсмачнішим, що я їла за все своє життя. Але надовго моя сім'я там не затрималась — поїхали в Полтаву. Там життя стало спокійнішим. Не чутно обстрілів, можна було вдихнути свіже повітря. Проживання коштувало надто дорого, тож так я прожила три місяці й поїхала у Харків, де була квартира матері. Там знову неспокій, знову обстріли.

Бувало й таке, що вибухи лунали так близько, що здавалося, ніби це був кінець.

Восени Ізюм звільнили, але вертатись туди було небезпечно. Ні, не просто небезпечно, страшно.

Страшно побачити своє рідне місто, вщент зруйнованим, страшно почути про тих, хто помер,

страшно не знати, як бути далі. Тому я повернулася тільки через рік. Я й зараз продовжую жити в Ізюмі. Місто оживає. Але мене непокоїть те, що майже щодня я чую про втрати: помер син знайомого, сусід підірвався на міні. Серце заходиться від болю. Війна триватиме. Триватиме дні, неділі, місяці, роки. Та я знаю, що, зрештою Україна переможе і я зможу жити під мирним небом, у вільній країні.