Гайдаржи Поліана
8 клас, Прямобалківський ліцей з початковою школою та гімназією Арцизької міської ради Одеської області
Вчителька, що надихнула на написання – Міталі Світлана Зіновіївна
Війна. Моя історія
Ранок… 24 лютого… По всіх ЗМІ лунає звернення Президента України: «Шановні громадяни України! Сьогодні вранці росія здійснила удар… Ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави…»
Початок такої історії ніхто і не очікував. Трагічна історія, котра змінила не тільки наше безжурне звичайне життя, а й нас, людей, в цілому.
Як сьогодні пам’ятаю цей день. Вранці ми почули як щось з неймовірною потужною силою вдарилось об землю. Через кілька секунд – знов такий самий удар, від якого задзвеніли вікна і навіть дах нашого невеликого будинку здригнувся. Було страшно. Разом з батьками помолились, взяли себе в руки і я почала заспокоювати свою малечу, відволікала їх увагу від небезпеки, зосереджуючи на різні ігри. Мама пішла на роботу, а тато поїхав у місто заправити машину про всяк випадок. Я залишалась вдома доглядати за трьома маленькими племінниками (три, п’ять та шість років), - на той час їх батьки перебували в Ірпінській Богословській семінарії.
Батьки на зв’язку щохвилини. Матуся, прийшовши з роботи, зібрала тривожну валізу. І всі чекали, що буде далі.
Перший день був дуже напружений. Не випускаючи телефони із рук, уся родина моніторила, що й де відбувається. Та з часом ми адаптувалися до становища в Україні. Я разом зі своєю родиною залишилась в Україні, а от племіннички мої виїхали за кордон разом зі своїми батьками.
Восени ми мали можливість побувати у Німеччині та провідати своїх рідних. В цьому нам допоміг німець – волонтер. Це людина з щедрим добрим серцем, яка бажала розфарбувати хоча б один день нашого життя у яскраві кольори.
Можливо, саме ця подорож і надихнула мене щиро дякувати людям, котрі боронять нашу землю і завдяки яким ми відчуваємо безпеку і впевненість у завтрашній день. Спочатку це були поодинокі випадки, а згодом вони нібито відчували, що я їх хочу бачити, з ними знайомитися, що я на них чекаю. Їх згодом ставало дедалі більше.
Я намагаюся всім приділити увагу. Зазвичай, я дарую кишенькове Євангеліє, підбадьорюючий вірш з Біблії, запрошення до церкви та пакетик кави зі смачненькою цукеркою.
Мені дуже приємно бачити радісні та здивовані обличчя захисників. Наші військові є не менш вдячними і щедрими.
Так, деякі захисники подарували мені на згадку про нашу зустріч свої шеврони та прапор своєї військової бригади. Вони навіки закарбувалися в моїй пам’яті і кожен день я молюся до Господа за наших Героїв.
Взагалі моє життя, як і багатьох українців, дуже змінилося під час повномасштабної війни.
І якщо раніше я збирала гроші на свої забаганки, то зараз я з великим задоволенням та легкістю віддаю кошти, отримані за відмінне навчання на тепловізор для воїнів. Адже ми українці, а разом ми сила.
Розуміючи їх нелегку справу, відповідальність за державу, за народ, лягли на папері рядки вірша у моєму авторстві:
Я дякую тобі, СОЛДАТЕ,
За вашу нелегкую працю.
Є слів для вдячності багато,
Але ти як ніхто іний це знаєш краще.
Бо ти там був! Ти все те бачив!
Ти кожен день переживаєш втрату,
Людей евакуюєш під обстріли снарядів.
Ти бачиш ворога в лице,
Який прийшов забрати все,
Бо йому мало свойого.
Та все ж ми не втрачаємо надії,
Ми вірим в нашу перемогу.
А на останок хочу ще сказати:
«Ми молимось за тебе, мій солдате – брате,
Молитва - то є дивна Божа сила.
Тож ти в надійних Господа руках!»
Я дуже вдячна і своїм батькам за виховання і розуміння. Вони у мене найкращі у світі. А моя історія на цьому не закінчується, а продовжується. Адже життя триває. І на нас попереду чекає світле і безхмарне майбутнє.
Слава Богу!
Слава Україні!
Героям Слава!
Перемога за нами!
