Стецюк Роман Олегович, 16 років, 11 клас, Горностайпільський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Юрченко Віталія Леонідівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого, приблизно о п’ятій годині, я прокинувся не від звуку будильника, а від паніки мами. “Війна!”- говорила вона. Я, брат та батько ще, мабуть, з півгодини думали, що їй щось приснилося, але нас у тій самій війні переконали випуски новин: “Сьогодні росія почала повномасштабне вторгнення в Україну…”. Мені вистачило цього рядка, щоб зрозуміти ситуацію. Одразу нам повідомили, що в школу ніхто не йде. Всі однокласники почали обговорювати цю новину. Хтось панікував, хтось просто кидав новини, які з’являлися майже кожну хвилину, а дехто взагалі спав. Паралельно цьому з’являлася інформація, що російська армія недалеко від нас. А під вечір однокласники з іншого села повідомили, що росіяни вже у них. Забігаючи наперед, скажу, що нам пощастило, максимум, що ми бачили – це гелікоптери та літаки окупантів. Так і почалося життя в окупації.

Перші дні була вода, світло та газ. Потім пропало світло, закономірно, за ним і вода. Газ був весь час, тож дехто переробив генератори, щоб вони працювали і на газу (у кого було паливо, ті заправляли ним). Воду ми просто носили з криниці від сусіда. Зв'язок пропадав поступово, на початку він був, як завжди до війни, потім його можна було «впіймати» лише в окремих місцях, але він хоч був (це стосується і мобільного інтернету). Їжі було доволі. Багато хто ловив рибу, з ферми відправлялося молоко та м'ясо. Деякі товари завозилися по річці, що протікає в сусідньому селі. Також довелося консервувати все з морозилок.

З однокласниками я не бачився жодного разу за цей період. Багато хто встиг виїхати, а в моєму селі жило лише двоє з них. Гуляти інколи приходив до футбольного поля, але я віддавав перевагу залишатися вдома. Так як світла не було, почав читати книги, а в період, коли вмикали генератор, дивився новини. Новини день за днем починали набридати, в основному вся інформація-це була інформація з фронту, який в той час повільно, але рухався не на нашу користь, а згодом майже зупинився. Такими були мої будні під час окупації.

Та все-таки були новини, які шокували всю країну. Всі почали радіти звільненню Київщини, Чернігівщини та Сумщини. Згодом радість змінилася на шок після новин та деталей з Бучі, Ірпеня та Гостомеля. Після цього я впевнився, що так звана “друга армія світу”- це звичайні вбивці та мародери. Пізніше і в моє село зайшли українські війська. Стало легше та веселіше. Також я був приємно здивований, що світло та вода були відновлені доволі швидко. Після цього я повернувся до свого звичайного життя, граючи в ігри та спілкуючись з друзями. Правда, коло цих друзів трохи звузилося. Деякі люди, з якими я спілкувався, підтримали так звану “СВО”, після чого я перестав з ними спілкуватися. Але більшість виявилася адекватними: вони або постійно підтримували Україну, або просто не виявляли інтересу до цієї теми після суперечок з росіянами. З усіх моїх контактів в Росії залишилося всього три людини!

Так і закінчилася весна та наступило літо.

Кожне літо я їздив до тітки, і в цьому році це не стало виключенням. Прибувши до Києва, щоб відправитися до Тернополя, було незвично бачити столицю в укріпленнях з мішків та протитанкових їжаків. Але, крім цього, та доволі великої кількості військових, ніщо не нагадувало, що в країні війна.

Згодом ми приїхали до тітки, там я й провів два місяці літа. Після чого повернувся додому на Київщину.

Сьогодні ми поступово повертаємося до звичного життя: навчаємося в школі, працюють магазини, лікарня та інші установи в селі. Я сподіваюся, що ця жахлива війна скоро закінчиться завдяки нашим ЗСУ, і Перемога буде за нами.

Слава Україні! Героям Слава!