Ми з родиною - з Маріуполя. Всі там народилися. Жили ми дуже добре. Чоловік працював на заводі "Азовсталь". Народили дитину, вона пішла до школи. Все було чудово. 

Я намагаюся забути перший день війни. Ми були вдома. Мали виходити на роботу, я працювала у школі. О сьомій ранку зателефонувала сестра, яка жила на Східному, і повідомила, що вони збирають речі і їдуть від краю міста углиб. У них був перший будинок, який дивився на Новоазовську трасу. Ми не думали нікуди виїжджати, бо у 2014 році ми виїжджали і гадали, що скоро це закінчиться. 

Чоловік ще ходив на роботу до 4 березня. Він походив по магазинах, скупився, заряджав телефони. Деякі крамниці ще працювали. А ми з дитиною взагалі нікуди не виходили. З 24 лютого я перший раз вийшла з будинку наприкінці березня. І водою, і їжею нас забезпечував чоловік. Він закупив усе, що можна було: консерви, крупи, цукерки, воду. Бо ми не хотіли виїжджати: думали, перечекаємо. 

Ми розуміли, що скоро буде плюсова температура, а вдома немає ні води, ні світла. Це могло призвести до не дуже хороших наслідків: їжа буде псуватися, ми можемо почати хворіти, бо не було де помитися і лікарів не було. У нас дитина. Ми в першу чергу хотіли вивезти сина у більш-менш комфортні умови. Розуміли, що там роботи ніякої не буде, навчання - теж. На першому місці у нас стояло те, що дитина не відвідує школу. Він має навчатися у нормальній школі, а не у такій, яку вигадали окупанти. У першу чергу дітей потрібно було вивозити. 

Ми виїхали 20 квітня, перед Великоднем. Тоді були організовані зелені коридори. Одна-єдина можливість була - виїхати евакуаційним автобусом. Дізналися ми про евакуацію дивом. У чоловіка ще зі школи збереглося радіо, яке працювало на батарейках. Вранці він слухав новини і почув, що буде можливість коридору. Не думаючи, ми зібрали речі і швидко пішли. Потрібно було близько години добиратися до місця, де стояли автобуси. Ми не вірили, що нас вивезуть в Україну. У березні-квітні була можливість виїхати в росію, але ми туди не хотіли. 

Коли ми доїхали до Запорізької області, перебували в автобусі, вийшов наш водій, вийшли всі військові, які нас супроводжували. Ми не розуміли, що відбувається. Ми їхали колоною із чотирьох автобусів - вони всі стояли без водіїв. Виявилось, що попереду за кілька кілометрів був обстріл. Ми його перечікували в закритому автобусі. 

Страшно було, коли у дорозі перевіряли всіх чоловіків, у тому числі й мого. Деяких жінок теж перевіряли. Брали відбитки пальців. Ми боялися, що росіяни до чогось причепляться і не відпустять чоловіка.

Шокувало те, що у наш час, коли розвинена дипломатія і люди намагаються все вирішувати мирним шляхом, гинуть люди від того, чого не має бути у нашому сторіччі. Чому зараз вирішуються конфлікти силою? Чому це безумство ніхто не може зупинити? Як можна собі дозволити вторгення на чужу землю? Що у головах тих людей, які натискають на кнопки пуску ракет, сідають у ті літаки? У мене немає відповідей.  

У будинку, де я жила у Маріуполі, я сусідів взагалі не знала. Чоловік там виріс, а я жила лише останні чотири роки. Але війна нас настільки об'єднала! Сусіди почали допомагати. Один хлопець нам приніс воду. Відкрились двері, і він дав нам 10 літрів води. Просто так. Я не розуміла, чому люди діляться просто так у момент, коли питної води не вистачало. Ми були там, як одна сім'я. Допомагали одне одному. Це мене вразило. Ми теж із сусідами ділилися консервацією. Дістали хліб, розрізали, на всіх сусідів поділили. Хотілося допомагати. У нас багато було стареньких людей. Вони не могли спускатися зі своїх поверхів. Ми їм носили воду. Все разом робили. Щось діставали, латали, під'їзд прибирали. Згуртованість людей вразила. 

Ми тепер живемо у Львові. У жовтні 2022, коли був перший масований обстріл, у нас була паніка. Ми почали збирати речі, бо думали, що знову доведеться кудись виїжджати. Потрошку відпускає. Чим менше тривог, тим більше забувається жах Маріуполя. Я не дивлюсь новини, бо важко. 

Ми чекаємо на завершення війни. Думаємо, ось через місяць-два все скінчиться, а ці місяці все затягуються. Я оптиміст, я хочу, щоб війна закінчилась до кінця літа. Хочу повернутися додому. У мене там мама, тато. Після деокупації плануємо повертатися до Маріуполя. У нас уціліла квартира - є, де жити. Обов'язково повернемось.