Мені 61 рік, я інвалід третьої групи. Народилась і виросла у Благовіщенці, там у мене батьківська хата залишилась. До війни я жила у Запоріжжі у доньки, працювала в «Амсторі», потім – в АТБ прибиральницею. У мене є донька, зять та онук. 

Зять у Польщі дальнобійником працює, і донька з сином поїхала до нього. Зараз я сама. Добре, що хата на дві половини, і там живе сім’я молода: то хліба кусок принесуть, то зайдуть, спитають, як я. Морально дуже важко. Поки в мене все нормально: донька як виїжджала, запаси залишила. Але пенсія дуже мала, і я не знаю, як мені далі бути,  що буде далі.

Поряд - атомна станція. Боюсь, щоб не було радіації - такого, як у Чорнобилі. Війна війною, але росіяни стріляють не по військовим, а вбивають мирних людей. Війна не потрібна ні нашим людям, ні їхнім.

Буквально до липня цього року я телефонувала сусідці в Благовіщенку, там ще й сестра рідна живе, а зараз зв’язку немає. Говорять, що купили російські картки. А в мене телефон на кнопках - не можу встановити Вайбер, щоб спілкуватися.

До мене тут, у Запоріжжі, сваха приходить, щось приносить, привозить. Ще й раз на тиждень заїжджає зятя брат менший. 

Україна колись та переможе, і нам всім буде краще. Хочу, щоб майбутнє було мирним, щоб діти чи мене забрали, чи до мене повернулися.