Мітяніна Вікторія, 16 років, учениця 11-А класу ліцею №7, м. Тернівка Дніпропетровської обл.

Вчитель, що надихнув на написання есе: Пронькіна Любов Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого настали страшні часи для України – почалася війна. Хто б міг подумати, що в двадцять першому столітті будуть відбуватися такі трагічні події, які й досі ніхто не може зупинити.

Я добре пам’ятаю ранок 24 лютого, коли була в бабусі, й о п’ятій годині ранку мені зателефонували батьки й сказали: «Доню, збирай речі, ми зараз приїдемо за тобою. По всій Україні чутно вибухи, сподіваємося на краще, що все ж таки це не війна». Сподівання були марними, Росія вторглася на територію України. Після цього дзвінка я відчувала страх, розгубленість, відчай та ненависть до русні. У голові поставало дуже багато запитань: чому саме ми?.. За що?.. Чому повинно страждати мирне населення, діти, тварини?.. Чому ніхто не зміг зупинити того Путіна?..

Для моєї сім’ї цей день завжди був святом, так як у моєї матусі день народження, але у двадцять другому році російські війська зробили «гарний» подарунок, випустивши більше сотні ракет по всій території країни, які вбили тисячі людей та діточок, розгромили житлові будинки, садочки та школи, парки та історичні пам’ятки. На жаль, дотепер кількість жертв і руйнувань тільки зростає. Я впевнена, що для кожного українця, зокрема й для моєї родини, 24 лютого стало днем утрати спокою та миру, днем журби та печалі.

З самого початку вторгнення життя моєї родини кардинально змінилося – у наших серцях поселилися неспокій та тривога.

Відтоді ми лягаємо спати й не знаємо, чи прокинемося вранці, чи побачимо одне одного? Щоразу, коли пролітає ракета або літак, всередині наче щось завмирає, і я просто молюся за те, щоб вижити. Під час повітряної тривоги доводиться спускатися в холодний підвал, щоб уберегти не тільки своє життя, а й життя домашніх улюбленців, які теж постійно відчувають страх, жахаються звуку пролітаючого літака і намагаються сховатися хоч кудись. Коли я спостерігаю за цим - набігають сльози безпорадності й люті.

На превеликий жаль, я приголомшена тим, що ця війна все ж таки почалася. Наше людство пережило величезну кількість війн – безглуздих, страшних, кривавих. Невже це відбувається знову в двадцять першому столітті? Невже це в моїй країні? Невже це зі мною та рідними? Невже людство не може приборкати країну, яка приносить біль і страждання моєму народові? На мою думку, ці запитання не повинні з'являтися у дітей, підлітків та дорослих, бо кожна людина заслуговує на спокій. Мир – це безпечне, щасливе та безтурботне життя, яке наразі ми втратили. Я впевнена, що воїни виженуть зло з наших земель, і відтоді запанує мир на всій території вільної та мальовничої України.

Отже, наразі наша держава переживає тяжкі часи і кожен із нас сподівається на настання миру. Незважаючи на те, що 24 лютого цього року стало початком жахливої й безглуздої війни, наступного року цей день стане днем нашої перемоги. Прокинусь, а поруч усміхнена іменинниця. «Доню, перемога!» – скаже вона, ніжно мене пригортаючи. І я заплачу від щастя. Упевнена, це обов'язково відбудеться, бо добро завжди перемагає зло.