Олександр Комаров | Маріуполь

"З підвалу в Маріуполі – на п'єдестал у Парижі. Історія паралімпійця"

Український паралімпієць Олександр Комаров в Парижі виборов кілька медалей, у тому числі золоту

Збірна України посіла сьоме місце у медальному заліку на Паралімпіаді в Парижі, здобувши 82 медалі. Найбільшу кількість нагород на Паралімпійських іграх українські спортсмени вибороли у плаванні (40 медалей). Серед тих, хто приніс Україні перемогу, – Олександр Комаров з Маріуполя. Його тріумф на дистанції 100 метрів встановив новий паралімпійський рекорд, а також приніс «золото». Це друга особиста медаль Комарова в Парижі, після бронзи на дистанції 200 метрів вільним стилем.

В інтерв'ю проєкту Радіо Свобода «Новини Приазов’я» плавець розповів про підготовку до Паралімпіади, досвід війни в окупованому Маріуполі та почесну місію – нести прапор України на закритті Паралімпійських ігор 2024.

Під час розмови про Паралімпіаду в Парижі український спортсмен зізнався, що ці змагання стали для нього одними з найскладніших за всю кар’єру, і не лише через фізичну напругу, але й через емоційний тиск.

Олександру довелося самостійно тренуватися за кордоном, після того, як вдалося виїхати з нині вже окупованого військом РФ Маріуполя під час активних бойових дій.

Олександр Комаров у Парижі

– Змагання були дуже важкі, і емоційно, і фізично. Я готувався до цих змагань, можна сказати, сам. З тренером підтримував зв'язок телефоном та через інтернет. Я виїхав з Маріуполя у середині березня. Спочатку ми з родиною оселилися в Дніпрі, а потім через два тижні виїхали до Австрії. Уже через місяць я потрапив до басейну в Австрії й почав потроху відновлювати своє плавання. Я був дуже слабкий, я втратив вагу 7 кг. У вересні 2022 року я потрапив на перші мої змагання в Австрії. Перші результати були дуже далекі від моїх минулих досягнень.

– Мені ще досі не віриться, що за два з половиною роки, після того, як я сидів у підвалі під бомбардуванням, в мене не було сил, я зміг сам без тренера поруч, а на відстані, підготуватися до Паралімпійських ігор, та вибороти ці нагороди.

«Героїчний результат України»

Спортсмен зізнається, що на дистанції 100 метрів він відчував, як втома буквально «затягує» його. Плавець згадує, як в цьому стані здобув «золото».

– Мені здалося, що я плив не на 100 метрів, а на 200. Було дуже важко, але я дуже радий, що мені вдалося наздогнати атлета з Китаю та в кінці випередити його й вибороти золоту нагороду.

Олександр Комаров під час паралімпійських змагань у Парижі

Комаров зазначив, що літня Паралімпіада в Парижі була набагато привітнішою по атмосфері завдяки присутності великої кількості глядачів – їхня підтримка надихала, каже він. Спортсмен нагадав, що через пандемію COVID-19 попередні змагання у Токіо проходили без вболівальників – виступи проходили перед порожніми трибунами. Тож, повернення глядачів стало великим поштовхом для чемпіонського виступу.

– У Токіо не було цього духу змагань. А в Парижі, нарешті, глядачі були присутні. Коли ти виходиш в басейн, то глядачі починають кричати, аплодувати – все всередині тебе закипає, вся енергія заряджає. Я спілкувався з іншими спортсменами, і у них теж склалося враження, що підтримують усіх атлетів-спортсменів, але коли з'являється український спортсмен чи спортсменка, то трибуни ще більше починають підтримувати.

За словами Комарова, плавання давно стало одним із найсильніших видів спорту для українських паралімпійців, і цей рік не виключення. Плавець вважає, що це результат багаторічної праці.

Збірна України під час церемонії відкриття Паралімпійських ігор у Токіо-2020

– Плавання дуже добре розвинуте в Україні. Це склалося вже дуже давно, ще з паралімпійських ігор в Афінах у 2004 році. Плавання – це одна з найбільших команд серед паралімпійських команд України. В нас було присутньо 37 атлетів, 29 чоловіків та 8 жінок. Тому я вважаю, що це логічно, що така велика команда принесла і більше медалей.

– А підготовка до цих змагань була дуже тяжка. Українським спортсменам замість того, щоб тренуватися або відновлюватись, доводилося сидіти в бомбосховищах, пропускати тренування, бути менше зі своєю родиною, зі своїми друзями. Я вважаю, що це просто героїчний результат України – сьоме місце у світі серед найпотужніших держав.

Про Маріуполь

Олександр Комаров народився і виріс у Маріуполі, де зустрів масштабну війну та переживав російські бомбардування. Разом із родиною він провів кілька тижнів в оточеному армією РФ місті перш ніж вдалося виїхати.

Російські танки в Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення РФ

От що пригадує спортсмен про початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну:

– Вранці мене розбудила дружина і сказала, що росіяни (військові РФ – ред.) обстріляли всю Україну, танками зайшли, захопили міста. Тоді я думав, що треба ще зачекати, тому що виїжджати з Маріуполя і їхати в інше місто, яке так само може бути обстріляне і туди можуть прилетіти ракети, немає сенсу. Ми вирішили ще залишитися в Маріуполі.

Перший тиждень родина спортсмена прожила у квартирі, але коли обстріли стали посилюватися, вони переїхали до приватного будинку батьків.

– Усі три тижні ми спали на підлозі, щоб бути нижче, щоб хоч якось захистити себе від уламків, від снарядів. Інколи спускалися до підвалу. Але після того, як в сусідньому будинку у підвалі вбило нашу сусідку, ми перестали спускатися, щоб нас також не завалило під час обвалу або щось таке. Через тиждень у нас зникла і вода, і зв'язок, і світло і газ. Ми готували їжу на вогнищі, але їсти зовсім не хотілося. І ми [їли] тільки для того, щоб мати хоч якісь сили, бо не знали, в який момент нам потрібно бути кудись бігти, переміщуватись.

Спортсмен каже, що перші тижні березня були особливо важкими, оскільки обстріли не припинялися, під час одного з них пів будинку Комарових було зруйновано. Тоді родина вирішила, що залишатися в місті більше не можна.

Житловий будинок в Маріуполі після обстрілу російських військових, 11 березня 2022 року

– З 5 березня почалися сильні обстріли нашого району. Літаки залітали з Азовського моря і бомбили, і вдень, і вночі. Були такі дні, що ми навіть не могли вийти з будинку, тому що йшли постійні обстріли. Вранці 16 березня був сильний обстріл або нашої вулиці, або десь дуже близько до нашого будинку. Ми думали, що от зараз вже помремо всі. Коли стало тихіше, ми вийшли з будинку і побачили, що пів будівлі зруйновано. Ми вирішили, що потрібно щось робити, бо в будинку вже залишатися небезпечно. Взяли по одному наплічнику, та почали швидко вантажитись до машини. В автомобілі уламками розбило скло і частина машини була посічена. Ми плівкою закрили розбите скло і почали рухатися до виїзду з міста.

Шлях до безпеки не був легким, каже Олександр. Родині Комарових вдалося виїхати на підконтрольну владі України територію, а згодом за кордон.

– Ми їхали 100 кілометрів до Бердянська 15 годин. А ще в той день ми дізналися, що росіяни бомбили драматичний театр у Маріуполі, куди ми збиралися їхати в бомбосховище.

Драмтеатр в Маріуполі після бомбового удару армії Росії, що був здійснений 16 березня 2022 року, в укритті якого перебували сотні цивільних, зокрема діти

За словами спортсмена, пережиті події у Маріуполі сильно вплинули на всю його сім’ю і зокрема на його стан здоровʼя. Це далося в знаки під час змагань.

– У всієї родини відбувся збій у здоров'ї, з'явилися нові захворювання від стресу. І це дуже видно на моїх результатах у плаванні. За понад рік щоденних тренувань я зміг лише трохи наблизитись до тих результатів, які у мене були до початку повномасштабної війни. Я вважаю, що це виграш в лотерею – те, що ми вижили в Маріуполі й те, що я зміг вийти на такі результати в плаванні.

16 березня 2022 року російська авіація скинула бомбу на приміщення драматичного театру в Маріуполі. Будівля театру була притулком для сотень маріупольців, які втратили домівки внаслідок бомбардування та обстрілів міста з боку російської армії. Маріупольська міська рада повідомила, що в театрі внаслідок бомбардування, за свідченнями очевидців, загинуло приблизно 300 людей.
Російські військові окупували Маріуполь у травні 2022 року після майже трьох місяців запеклих боїв. Відповідно до зафіксованих міською владою даних, у місті загинули понад 20 тисяч жителів. Однак точно перевірити це не є можливим під час війни. Експерти припускають, що жертв ще більше.

«Жоден не висловився проти війни»

Паралімпійські ігри 2024 року відзначилися ще однією подією – на них були допущені спортсмени з Росії та Білорусі під нейтральним прапором. Олександр Комаров каже, що це його обурювало.

– Атлети з Росії, на жаль, були допущені до цих змагань. Вони виступали як нібито нейтральні спортсмени, але я ні від жодного спортсмена не чув, щоб він виступив проти війни, проти вбивств.

Олександр Комаров відсторонився від російського учасника Паралімпіади під час нагородження

На змаганнях в Парижі спортсмен двічі ділив подіум переможців з «нейтральними» атлетами. Втім, не захотів стояти поруч з ними. Так, коли Комаров виграв в Парижі бронзу в плаванні вільним стилем на 200 метрів, він демонстративно відмовився фотографуватися на церемонії нагородження поруч зі срібним призером з РФ.

– Я не хотів, щоб ці спортсмени були десь поряд зі мною. І після того, що я пережив у Маріуполі, і через те, що я бачу, як кожен день Росія обстрілює та вбиває українців, я не хочу нічого мати з ними спільного і навіть стояти поруч. Бачив статті в російських ЗМІ, які дуже обурливо писали, що я відсторонився від спортсмена з Росії. Але це моя позиція, що ми сильні, незалежні та незламні люди й ми йдемо до своєї мети, ми завжди перемагаємо. Коли я виборов золоту нагороду, я дуже гучно співав український гімн. Сподіваюсь, що всі його чули й вивчили деякі слова з цього гімну.

«Честь – нести прапор України»

На закритті Паралімпійських ігор саме Олександр Комаров ніс прапор України. Це стало несподіванкою для спортсмена.

– Я вважаю, що це дуже велика честь, і що така честь випадає тільки особливим людям, які досягли чогось неймовірного. Я завжди мріяв позмагатися на чемпіонатах Європи, у чемпіонаті світу, у Паралімпійських іграх, щоб бачити, як на мою честь, на честь України підіймають наш прапор і лунає наш гімн. І тут мені випала така честь. Я був собі звичайною людиною, сидів під бомбами, під ракетами, й ось тут, через два роки, зміг потрапити на Паралімпійські ігри, вибороти золоту нагороду і нести наш прапор на закритті – про це я навіть не міг і мріяти.

Текст підготувала Дарина Довгопʼята.