Сергій Васильович і його дружина залишалися в Гуляйполі стільки, скільки було можливо. У підвалі доводилося сидіти і вдень, і вночі. Навіть по гуманітарну допомогу боялися йти. Коли їхня квартира зазнала руйнувань, вони виїхали в Запоріжжя

Нам із дружиною по 63 роки. Ми з міста Гуляйполе Запорізької області. 

24 лютого дізналися, що наступають російські війська. Зайшли в наше місто хлопці з Полтави, стали нас обороняти. Обстріли почалися 2 березня. Ще були сильні морози, а газ і електрика зникли. У квартирі було чотири градуси. Воду й гуманітарну допомогу привозили, але це все треба було піти і взяти. А з підвалу страшно було виходити - ми там і спали сидячи. Коли температура в підвалі знизилася до мінус десяти, я у квартирі жив. Спав, не роздягаючись. Ми з дружиною у червні виїхали в Запоріжжя, бо окупанти квартиру побили.

Обстрілювали щодня, уже не можливо було терпіти.

У нас і зарядки були, і генератори, й Інтернет. Усе працювало, я бензин діставав, щоб заправити генератор. Мер опікувався і люди, які возили допомогу майже щодня. Гуманітарка була дуже хороша, я б не міг собі такого дозволити купити. Дай їм Бог здоров’я! Аби не стріляли щодня, то можна було залишитися.

Уже стільки часу минуло, а закінчення війни не наближається. Сидимо без грошей. Діти роз’їхалися. Я вчора їздив додому, «Гради» кілька разів прилітали. У нас містечко невелике, все в ньому побили. У квартирах горобці та голуби живуть. 

Я думаю, що треба організовувати переговори, сідати й розмовляти. Якщо почати вже сьогодні – за місяць усе вирішиться.